У 1937 — 1938 роках наступної ночі їх уже забирали.
На жаль, ми, комуністи, ніколи не виступили проти принципу колективної відповідальності, як такого. Ми навіть захищали його необхідність для захисту революції. Я так призвичаївся до того принципу, що навіть не спромігся виступити проти нього у в’язницях ДПУ. Лише історія з циганом вжахнула мене й змусила до ревізії моїх поглядів.
Циганові не допомогли протести. Він дістав п’ять років, а його 16-річний син — три. Вони були неповинними жертвами системи «квот», чи «планів» щодо арештів.
Я описав цей випадок так детально, щоб показати, як під час «чистки» порушувались людська гідність і права, навіть коли для цього не було ніяких політичних мотивів.
Більшість кримінальників, які підпали під указ Єжова, були справжніми професійними злодіями. Багато з них щойно повернулися з північних таборів після відбуття багаторічних покарань.
Їх було забрано й повернено до таборів ще до того, як вони встигли щось накоїти. Можливо, то був засіб покінчити з поширенням злочинності. Однак, моє відчуття права обурювалося.
На Холодній Горі ми мали можливість докладно визначити кількість кримінальників. Вона ніколи не перевищувала 15–20 відсотків від загальної кількості в’язнів.
Описана раніше методика визначення кількості в’язнів не була єдиною. Ми знали, скільки людей знаходиться в Холодногірській в’язниці в будь-який час завдяки кримінальникам, які працювали на кухні. Від них ми довідалися про кількість нарізаних хлібних пайків. В’язні, які потрапляли до «брехайлівки», довідувались про кількість в’язнів у кожній камері та в кожному в’язничному корпусі.
Ми також знали тривалість життя в’язня на Холодній Горі. Я маю на увазі час від арешту до відправки його по етапу. Звідси ми знали кількість людей, які проходили через Холодну Гору щомісяця по дорозі до таборів. Ми отримали той самий результат.
Уже сам факт, що цей загальний метод підрахунку застосовувався в різних кутках країни і дав ті ж самі результати, є надійним свідченням правильності методу та отриманих за його допомогою даних.
Наші підрахунки підтвердили й енкаведисти, які почали прибувати до камер уже в ролі в’язнів у все більшій кількості, починаючи з літа 1938 року.
Адміністрація концентраційних таборів підлягала спеціальному відділові НКВС, так званому ГУЛАГу. Влітку та восени 1938 року багато керівних працівників цієї організації було заарештовано.
Вони подавали дещо вищі числа. Етапний транспорт з усієї країни збирався в кількох центральних пунктах — Сизрані, Котласі й т. п.
Там в’язнів сортували і звідти вже розсилали в різні концентраційні табори. Працюючі там чиновники ГУЛАГу мали докладну інформацію про ті рухи. Я зустрічав у Києві та Москві кількох товаришів, котрі сиділи разом із ГУЛАГівцями. Їхні свідчення перевищували наші підрахунки на 10-15 відсотків.
Якщо від загальної кількості в’язнів вилучити 2 мільйони кримінальників, отримуємо кількість арештованих за період 1937— 1938 роки в 7 мільйонів. До того ще треба додати 1 мільйон заарештованих у 1936 році. Для встановлення кількості арештованих у 1935 та 1936 роках мені бракувало якихось даних, тому я покладаюся на свідчення енкаведистів. Після першого січня 1939 року вже не брали нікого. Більш того, було звільнено понад 100 000 чоловік. Наш спосіб підрахунків треба трохи скоригувати, беручи до уваги такі обставини: траплялися випадки, коли один і той же в’язень потрапляв на Холодну Гору двічі, й він двічі нами рахувався. Були на Холодній Горі люди, яких забирали на слідство до внутрішньої в’язниці й після його закінчення повертали до центральної в’язниці. Траплялося, що до нас прибували в’язні з центральних в’язниць інших областей, які вже були там, згідно з нашою методикою, зараховані. Врешті, були навіть і такі, яких випускали на волю, а через кілька тижнів або місяців забирали знову. Але всі ці поправки не були значними. Вони врівноважувалися тією обставиною, що в Харкові та інших обласних центрах існували спеціальні в’язниці, звідки люди безпосередньо відправлялись до таборів. Це були в’язниці для залізничників, які сподобилися мати спеціальний статус в очах НКВС.