Оскільки я мав зазначити кількість отриманої білизни, я всередині вписав слова «500 карбованців» і сподівався, що цензура того не помітить, а Олена зрозуміє. Через тиждень я отримав 500 карбованців.
Через місяць уже було заборонено приносити білизну, а я втратив єдину можливість спілкуватися з зовнішнім світом. Та незважаючи на це, мені вдалося передати важливу звістку. Але про це пізніше.
Я набрався різноманітного в’язничного досвіду й уже міг давати поради іншим. Був переконаний, що мені тепер надовго дадуть спокій, можливо на рік, а може, до політичного перелому. Перелом повинен статися не пізніше, як через рік. Бо якщо так ітиме далі, то заарештують геть усю країну. Інші очікували перелому протягом наступних трьох місяців. Сподівалися загальної амністії на 7 листопада 1937 року з нагоди 20-ої річниці революції. Але я був налаштований дуже скептично. Протягом листопада я переконався, що витримаю ці випробування, незалежно від того, як довго це божевілля буде тривати.
Усупереч очікуванню, 17 січня опівночі мене знову викликали.
Серце мені защеміло. Знову допит. Я належав до людей, які втрачають рівновагу, якщо дійсність не відповідає їхньому очікуванню.
Я проаналізував своє становище й дійшов висновку, що приблизно рік матиму спокій. Чого знову хочуть від мене? Чи все-таки вирішили зламати мій опір?
Ошелешений і паралізований страхом, ішов я за наглядачем.
«Брехайлівка» була, як ніколи, переповнена. Селяни, директори заводів, офіцери та інженери, комуністи й позапартійні стояли стиснені в приміщенні, в якому навіть дихати було важко. Всі вікна були зачинені, бо люди не хотіли слухати зойків катованих. Через кожні кілька хвилин солдати забирали когось на допит. Цілу ніч мене ніхто не викликав, а на ранок мене було забрано «додому». Я полегшено зітхнув. Можливо, це була помилка? Можливо, все ж таки, мої теоретичні передбачення були вірними?
Проте недовго довелося чекати. Опівночі знову відчинилася «кормушка».
— На В… Наглядач не мав права називати все прізвище. Це робилося для того, що вони часто помилялися номером камери, і щоб в’язні не могли довідатися про те, хто сидить у сусідній камері. Того належало уникати. Щоправда, всі засоби обережності стали на той час ілюзорними. Масові арешти, що приносили щодня сотні нових людей із волі, порушили ізоляцію. У «брехайлівці» зустрічались люди з різних камер і обмінювалися прізвищами своїх співкамерників.
Опріч того, важливі відомості передавалися по всій в’язниці перестукуванням. Щоправда, внутрішня в’язниця НКВС ще гарантувала достатню охорону від контактів. Отож, важливих в’язнів тримали саме у внутрішній в’язниці, аж доки їх слідство не буде в основному закінчене. Але навіть тут, на Холодній Горі, стражники мали дотримуватись інструкцій.
— На В… Два співкамерники, прізвища яких починалися на В, підійшли до дверей і пошепки назвали наглядачеві свої імена. Я був третім.
Він узяв із собою мене.
І знову я простояв цілу ніч. Але тепер уже з настанням ранку мене не повернули на Холодну Гору. Вдень «брехайлівка» була напівпорожньою. Можна було лягти й поспати. Оповідали багато новин, але я їх не слухав. Чого вони знов хочуть від мене?
Наступного ранку прибув тюремний фургон і забрав більшість підслідних, але я залишився. Об одинадцятій перед полуднем, тобто в дуже не звиклу пору, забрав мене солдат на допит до слідчого. Був то Вайсбанд. Побачивши його, я зрадів.
— Сідайте, Вайсберг.
Він узяв у руки папери. Я звернув увагу на те, що він звертався до мене на «ви».
— Вайсберг, чи врешті зізнаєтеся?
— Мені немає в чому зізнаватися.
— Олександре Семеновичу, двадцять душ свідчать проти вас.
Кому маємо вірити — вам чи свідкам?
— Не знаю.
— А я знаю, бо вірю більшості, й ви повинні, нарешті, це зрозуміти, інакше заплатите головою.
— Громадянине слідчий, скажіть мені: якщо двадцять свідків стверджуватимуть, що я мурин, а я всупереч тим свідченням переконаний, що я білий, то чи маю я підписувати, що я мурин?