Ми під’їхали до воріт внутрішнього муру й мусили тут зачекати, бо вартовий якраз обідав. В цей час ніяких в’язнів не привозять.
Був приємний, теплий, сонячний осінній день. Я сів на землю — конвоїр дозволив.
Розмова з Вайсбандом схвилювала мене до глибини душі, і я лише зараз це відчув. Місяцями я жив зовсім у іншому світі. Рідко мої думки сягали закордону. Розмова про Єву відчинила ворота, через які полинув до мене чарівний світ. Воля й закордон.
Думав про Єву. Вона вільна. Може зараз відпочиває в Грюндзее, біля підніжжя гір, які ми обоє так любимо. Чи вона вже забула клопоти останніх років? Чи пам’ятає про нас, які лишилися тут? Чи вже прийшла в себе після свого переїзду?
Я не міг заснути майже три ночі, все думав про неї. Бачив її уві сні й наяву. Бачив її струнку постать, що йде набережною дорогою на Готе д’Азур. Картини змінювалися. Ось вона тримається за поручень, а її гранатового кольору волосся контрастує з блискучою блакиттю моря. Вона сміється, і я бачу її зуби й дуже великі очі. Її голова трохи схилена, і вона дивиться, як завжди, трохи вгору. Навколо її темних зіниць видно білки очей. Я бачив її постать так явно, що, здавалось, міг би до неї доторкнутись.
І тепер вона живе серед людей, які можуть щасливо сміятися, й вона радіє тому прекрасному життю. Я не почував ні заздрощів, ні розпуки. Радів з того, що мої турботи про неї рік тому не пропали даремно.
Навіщо Єва послала мені той лист? Чи дійсно намірилася взяти шлюб з Георгом і їй потрібне було формальне розлучення? Чи лише хотіла, щоб я довідався, що вона вже на волі? Ймовірно, подання про розлучення було єдиним спосіб пробити мури НКВС.
Наглядач перервав мій сон наяву. Нас пропустили. Майже непритомний зайшов я до камери. Мій стан одразу був зауважений іншими. Комаровський запитав:
— Що трапилося, Олександре Семеновичу? Маєш якийсь дивний вигляд.
— Який саме?
— Якийсь безтурботний. Чи пообіцяли випустити?
— Ні. Я лише дізнався, що моя дружина на волі й отримав від неї листа із-за кордону.
— І що, того листа пропустили?
— Так. Моя дружина хоче розлучитися. Вона звернулася до мого брата, адвоката, що практикує у Відні. Скоріше за все, вона надіслала того листа через австрійське посольство, й тому НКВС мусило його мені показати та отримати відповідь.
Каганович поклав мені руку на плече.
— Ти почуваєшся дуже нещасливим, Олександре Семеновичу?
— Анітрохи. Ви того не розумієте. Ми вже кілька років були розлученими, але залишалися добрими приятелями.
Тут встряв Македон:
— Не кажи дурниць. Не встиг ти потрапити в халепу, як вона вже почала шукати іншого.
Але я мав миролюбний настрій.
— Ні, Македоне, ми розлучилися за обопільною згодою вже давно. Коли б я навіть був вільний, то не повернувся б до неї, як і вона до мене. Але це не є перешкодою для того, аби ми одне одному допомагали, де тільки можливо. Тобі важко це зрозуміти. Зрештою, я не певен, що Єва збирається зараз заміж. Можливо, вона лише вишукувала нагоду повідомити, що вже вільна і щоб я не втрачав надії.
Бойко звернувся до мене з проханням:
— Олександре Семеновичу, розкажи нам про свою дружину. Як ви познайомилися та як сюди потрапили.
В’язні часто розповідають про своїх дружин. Всі почували потребу забути власні турботи, постійний тиск слідчих, та постійну боротьбу за суп та махорку. Я сів і почав розповідати.
Наближалося 7 листопада 1937 року. Двадцята річниця революції. У в’язниці поширювалися чутки про амністію. Усі, хто знаходився під слідством, мають бути звільнені. Строки засуджених мають бути зменшені наполовину. Кожен, хто повертався з «брехайлівки», говорив з поважним виразом при близькі переміни. Я також трохи заразився духом оптимізму.
4, 5 та 6 листопада камера обшукувалась із незвичною пильністю.
Ми мусили роздягатися й голими виходити в коридор. П’ятеро наглядачів тим часом обшукували камеру. По черзі брали в руку кожну ганчірку й шукали таємних схованок. Потім перевірили нас. З ретельністю оглядали кожен закуток нашого тіла. Попри все це мені вдалося зберегти голку й шматок олівця. Олівець я тримав у роті, а голка була захована від усіляких перевірок ще на початку мого перебування в ув’язненні. Та голка була для мене святинею. Адміністрацію не турбувала та обставина, що наша одіж розлазилась. Без тієї голки ми нічого не могли б полагодити. Ситуація особливо ускладнилася, коли було заборонено приносити з дому білизну. Треба було безперервно латати шкарпетки. Через півроку через мою необережність та голка пропала. Я якраз латав сорочку, коли нас викликали на прогулянку. Я вчинив, як завжди — машинально увіткнув голку в лацкан і вийшов у двір. Наглядач, до обов’язків якого належало контролювати нас, коли ми проходили, не помітив її. Але її помітив один із в’язнів і пошепки мені те зауважив. Думка про можливість втратити свою дорогоцінність привела мене в шоковий стан. Я швидким рухом висмикнув голку з піджака і цей рух помітив наглядач.