В окремих випадках «ОСО» справді розглядало справи. Але то було дуже рідко. Це були або випадки якогось впливового втручання, або коли йшлося про іноземців. Якраз такою справою й була справа моєї дружини. Вишинський сам надіслав її справу до «ОСО» з пропозицією вислати її за межі Радянського Союзу.
Отже, Каганович, наш староста, мав іти етапом. Він підвівся з прокляттями на вустах і почав старанно впаковувати речі.
— Хай їх чорти візьмуть, — повторював він. — А я, дурень, сподівався, що мене залишать тут. А вони мене затребували. Будьте певні, я ще повернуся. Аби лише зберегти здоров’я.
Я спокійно дивився на його міцні плечі та кулаки. Нарешті, він тепло вдягнувся й зав’язав свій клуночок. Потім обняв Комаровського. В очах були сльози. Мені потиснув обидві руки:
— Олександре Семеновичу, якщо будеш ще тут, у нашій країні, коли я повернусь, то ми з тобою вип’ємо. Не так легко мене здолати.
У дверях він обернувся ще раз. Сміявся й плакав одночасно:
— Хай їх усіх чорти візьмуть. Вони потребують мене знову. Вас теж не забудуть. Але не падайте духом.
Двері за ним зачинилися.
Ми хотіли обрати старостою Комаровського. Він відмовився й запропонував Македона. Доводив мені, що Македон стане ще нестерпнішим, якщо не задовольнити його амбіцій. Але селяни запротестували й зажадали мене. Питання лишалося відкритим. Наступного ж дня дуже багато народу пішло етапом і староста, камерний начальник, став просто непотрібним.
Інститут старост був, власне, нелегальним, оскільки саме існування старости передбачало якусь організацію в’язнів, що було заборонено порядками в НКВС. Конституція, законодавство та практика Радянського Союзу докладно встановили перелік та характер громадських організацій: комуністична партія, профспілки, ради, господарські установи, культурні організації, армія. Монополія цих організацій, що здійснювали владу, ревно оберігалася.
Такі порядки були заведені відразу після захоплення влади.
В ленінградському повстанні більшовики під проводом Леніна та Троцького здобули державну владу. Носієм цієї влади був всеросійський з’їзд робітничих, селянських та солдатських депутатів. На ньому було обрано перший радянський уряд. Тоді ще Ленін не прийшов до висновку про необхідність заборони інших партій. Перший радянський уряд був каоліційним: до нього входили представники більшовиків та лівих соціал-революціонерів. Більшовики чекали на вибори до Народних установчих зборів. Ленін був переконаний, що вони дадуть перевагу революційному крилу російського робітничого руху, тому до виборів були допущені всі партії. Але вибори не принесли очікуваної більшості більшовикам та їхнім союзникам соціал-революціонерам.
Тоді більшовики розігнали Установчі збори й проголосили верховенство влади Рад робітничих, селянських та солдатських депутатів. Революційним шляхом поділили землю, захопили заводи, банки, транспортні засоби. Уклали з німцями угоду в Брест-Литовському. Закликали робітників усіх країн до соціалістичної революції. Не дбали про свободу більшості, вони її просто ігнорували. Були, однак, глибоко переконані, що діють в інтересах більшості, навіть якщо більшість цього й не розуміла. Право революції, на яке опирались, протиставили праву демократії. Проголосили диктатуру пролетаріату на противагу влади парламенту.
Після укладення миру в Брест-Литовському ліві соціал-революціонери вийшли з радянського уряду й пішли в підпілля. Вони протестували проти цього миру й убили в Києві німецького генерал-губернатора, генерал-фельдмаршала Ейхгорна, а в Москві — німецького посла графа Мірбаха. З того часу буржуазні й робітничі реформістські партії були ліквідовані одна за другою. Той процес, наскільки пам’ятаю, тривав до 1923 року. Останньою забороненою партією була, як мені здається, партія сіоністів.