Мова того народу належала до угро-фінської групи. Але ті люди про це нічого не знали. Відомо це було лише професійним філологам.
Від одного з них і довідалися про це гебісти. Заарештували неповинних людей і примусили їх зізнатися, що мали намір відірвати свої поселення від Радянського Союзу і приєднатися до Фінляндії. Гебістам не завадила та обставина, що ту землю відділяли від Фінляндії 1000 кілометрів російської території. Всіх було вислано до таборів.
У загальній камері я зустрічав греків, які мали намір прилучити заселені ними околиці Таганрога до Греції, віддаленої від них морем.
Зустрічав я й болгарських городників, які хотіли перетягти частину південної України до Болгарії. Далекосхідні меншини працювали над приєднанням до Японії, Китаю та Маньчжурії. Меншини Кавказу — до Персії та Туреччини. В Центральній Азії малі народи шукали контактів з Афганістаном. ДПУ не було вередливим. Була потреба в сепаратистських рухах — воно їх вигадувало, не дуже турбуючись географічним положенням та історією цих малих народів.
Вони вишукували irredentism серед примітивних меншин, які зовсім не піклувалися про свої етнічні стосунки з іншими народами.
ДПУ здійснювало репресивні заходи проти певних груп, не проголошуючи їх відкрито. Ці заходи не знаходили відображення ні в державному законодавстві, ні навіть у адміністративних розпорядженнях. Але боротьба проти національних меншин, що розпочалася в 1937 році й допровадила до винищення меншин у російських містах, була явною. Пізніше до камери прийшли офіцери, які мені розповіли, що отримали з Наркомату оборони вказівку подати відомості про наявність серед офіцерського складу підрозділів осіб польської, німецької, литовської та інших неросійських національностей. Офіцери, які потрапили до того переліку, за два дні були звільнені з армії й пізніше заарештовані. Так режим здійснював репресії проти національних меншин.
Я не міг заспокоїтися і продовжував дискусії з українцем.
— Я лише одного не розумію: у прийнятій минулого року сталінській конституції гарантовано право кожному народу на вихід із Союзу Радянських республік. Як можна офіційно звинувачувати людей у тому, що вони хотіли скористатися своїм конституційним правом?
Українець знизав плечима.
— А все те, що з нами тут виробляють? Чи є воно конституційним? Ми не винуваті, а нас ізолюють.
— Ти не зрозумів мене, товаришу. Дійсно, нас ув’язнили, незважаючи на те, що ми невинуваті. Але ж нас звинувачують у дійсних злочинах і змушують у тому зізнатися. Не приходить же їм в голову звинувачувати нас у тому, що ми боролися за перемогу соціалістичної революції. Однак же, як ти кажеш, представники національних меншин звинувачуються в тому, що хотіли скористатися своїми конституційними правами.
— Але ж, друже, ніхто ту конституцію не сприймає всерйоз.
У конституції йдеться також про свободу слова, праці, зібрань. Хіба ти в це віриш?
Українець був людиною скромною, але мудрою. Наша розмова переходила на небезпечний ґрунт. Незважаючи на це, я відповів:
— Друже, це не зовсім так. Звичайно, свободи слова немає. Якби сьогодні хтось пішов на харківський базар і проголосив там промову, його негайно забрали б. Але ніхто його не звинувачував би в тому, що він скористався конституційним правом свободи слова.
Його примушували б зізнатися в тому, що він є агентом гестапо.
Шпигунство також не є конституційним правом. Меншини ж звинувачуються в тому, що хочуть вийти із складу Радянського Союзу.
Конституція це їм дозволяє.
Тут у нашу розмову втрутився Македон:
— Ви, обидва, не провадьте тут контрреволюційних розмов. Республіка має право вийти з Союзу. Так записано в конституції. Але ніхто не має права за це агітувати. То вже контрреволюція.
— Але ж, як у такому разі можна вийти з Союзу? Звідкіля уряд цієї республіки довідається про те, що народ хоче відокремитися?