Гвахарія був типовим менеджером. Був він середнього зросту, широкий, з міцним черепом. Мав вигляд скоріше південного француза, ніж грузина. При розмові з ним складалося враження, що він дивиться кудись убік. Був фанатично відданий своїй роботі. Працюв удень і вночі без хвилини перепочинку і весь час перебував у русі. Не мав часу на відпочинок, бо вже не міг розпрягтися. Посередні успіхи вже не задовольняли його амбіцій. Він давно вже забув про те, що сенсом його роботи було звільнення працюючої людини він нестатків та злиднів і не мав ніяких стосунків із своїми робітниками. Був фанатиком індустріалізації заради індустріалізації. Його тішила можливість вволю господарювати, а його завданням була сталь, сталь добра й дешева. Сталь була основою важкої промисловості. Гвахарія хотів перевершити своїх колег. Хотів їх примусити виробляти сталь так само дешево, як і він. Коли він узявся до роботи, мільярдний дефіцит радянської металургії покривався з союзного бюджету. Гвахарія в листі до Народного комісаріату в 1935 році першим відмовився від дотацій.
Преса всієї країни прославляла його. І не лише фахові часописи, як, наприклад, «За індустріалізацію», але й такі газети, як «Правда», регулярно посилала своїх кореспондентів до Макіївки.
Я пам’ятаю свої відвідини Макіївки. Ми наближалися до міста степом і вже звіддалік бачили лише темну брунатну хмару. На місто безперервно падала сажа й посилювала цю темноту. Сонця там ніколи не було видно. Люди жили в умовах пилу й гуркоту. Підприємство ділило місто на горішню частину й поділ. Піший рух уможливлював важкий металевий кілометровий міст, що перетинав упоперек комбінат, який було збудована на двох терасах. Вдень там не можна було почути власних слів. Кожні кілька хвилин лунав гуркіт руди, яка пересипалася з верхньої тераси на нижню. Я схильний думати, що за допомогою цієї методики транспортування суттєво економилася праця з видобутку руди.
Уночі було трохи спокійніше. Андерс супроводжував мене при ознайомленні з комбінатом. Він показав мені велику макіївську піч. Вона давала 1000 тонн заліза щоденно й була першою домною такого типу в Радянському Союзі. Ми якраз потрапили туди під час чергового випуску металу. Його потік освітив обличчя людей, які стояли обік мене. Андерс був щуплим, з важкою єврейською пикою в окулярах, які я часто бачив у колах співрозмовників по кав’ярнях Відня та Праги. Другий мав типовий вигляд металурга, одягнутого в блакитний комбінезон. Я придивився до нього. Був він міцної будови. Його кругла татарська голова міцно сиділа на могутніх плечах. Справляв враження геркулеса. Поруч з ним знаходився інший металург, і вони спілкувалися між собою єврейською мовою. Здивований, я повернувся до Андерса і довідався, що то майстер при великих печах та його син. Вони щойно отримали по ордену Леніна й разом з іншими стаханівцями металургійної промисловості були прийняті в Кремлі Сталіним. То були найкращі сталевари країни.
Я подумав про те, як революція змінила людей.
Ми заговорили про Гвахарію. Андерс тоді мені розповів:
«Гвахарією володіла лише одна ідея: гроші. Він хотів при допомозі гарних заробітків підняти виробництво. А коли Гвахарія щось вирішить, то стає маніяком. Не було жодної ділянки на комбінаті, яку б він не реорганізував, починаючи з коксових батарей і кінчаючи діловодством.
Починалося це так: бракувало паровозів, і почали траплятися перебої на траспорті. Гвахарія написав до Орджонікідзе й отримав 10 паровозів.
Хотів дістати ще одинадцятого. Взагалі Орджонікідзе ні в чому йому не відмовляв. Гвахарія мав усе, чого хотів: гроші, машини, сировину.
Орджонікідзе звільнив його від дотримання трудового законодавства і дозволив експериментувати. Але коли йшлося про паровози, він був ощадливим. Власне, саме тоді Каганович реорганізовував залізничний транспорт і йому була потрібна кожна машина. Центральний комітет відніс розвиток транспорту до найважливіших проблем другої п’ятирічки. Орджонікідзе написав племінникові: «І не соромно тобі домагатися ще одного паровоза? Краще поверни один назад». Гоноровитий Гвахарія був вражений. Він викликав керівника внутрішнього транспорту й між ними відбулася така розмова: