— Громадянине бухгалтере, з цього часу бухгалтерія отримуватиме премію в розмірі 1% готівкою від суми, що є в банку. Спеціальним розпорядженням я визначу спосіб, як розділити ті гроші між вами та вашим штатом. Отож, дбай про реалізацію всіх матеріальних покладів та уникай збиткових набутків. Із керівником відділу постачання я поговорю сам. Але ти мусиш мені доповідати, коли постачальники робитимуть нерезонні заявки.
Керівника служби постачання Гвахарія поставив ніби між Сціллою та Харібдою, дозволивши йому тримати на складах лише обмежену кількість товарів на суму в 10 мільйонів. Я, природно, не пам’ятаю чисел, а подаю їх лише для приблизної орієнтації. За все, що перевищувало ці ліміти, відділ постачання мав платити бухгалтерії. З іншого ж боку, бухгалтерія мала сплачувати службам постачання, якщо його запаси були нижчими за максимально допустимі.
Щоб запобігти ситуації, коли керівництво відділу постачання постарається позбутися всіх своїх запасів якомога швидше, щоб отримати максимальну винагороду, Гвахарія примусив їх укласти угоди з різними підрозділами комбінату. Ці підрозділи подавали свої заявки на майбутній квартал за місяць до його початку. Служба постачання мала платити штрафи, якщо не виконувала заявок. Вона постала перед дилемою: з одного боку, не багато купувати, бо це потребує дуже багато грошей, і, отже, доведеться сплачувати премію бухгалтерії. З другого ж боку, якщо купувати замало, доведеться сплачувати штрафи замовникам продукції.
Цими своїми принципами розрахунків Гвахарія раціоналізував усю роботу. Його досвід був узятий на озброєння Комісаріатом важкої індустрії і скоро ці принципи почали впроваджуватись у промисловість усього Союзу. Саме люди типу Гвахарії були ініціаторами стаханівського руху. Люди ж, подібні Олексію Стаханову та Марії Демченко, з’явилися не самі по собі. Їх поява була ретельно підготовлена партією та адміністрацією.
Проте Гвахарія мав у своїй біографії темну пляму. В 1927 році, під час відкритої дискусії в партії, він голосував за позицію Троцького. Однак він уже давно від цієї позиції відмовився і зробився вірним сталіністом. Але Сталін мав добру пам’ять, він ніколи не забував гріхи молодості Гвахарії. Доки був живий Орджонікідзе, Гвахарія був у безпеці. Народний комісар помер одразу після процесу П’ятакова. Ходили чутки, що він завзято протестував проти мордування старих революціонерів, проти страшної брехні великих процесів. Він був єдиним серед членів Політбюро, хто міг вільно розмовляти зі Сталіним. Інші, так само як і кожен із нас, — боялися гніву тирана, і внаслідок цього, — акцій ДПУ. Через тиждень після вибуху гніву Орджонікідзе помер. Із уст в уста передавалася телефонна розмова, яку він збирався мати з Єжовим:
— Ти, убогий нікчемо, я тебе розтопчу… Він не встиг здійснити своєї погрози. Помер дуже вчасно для можновладців. Чи то хвору на серце людину згубило хвилювання, чи, може, йому допомогло померти ДПУ. Про це можна буде з певністю стверджувати лише після відкриття архівів, що приховують таємниці великих процесів.
Через кілька місяців після смерті Орджонікідзе Гвахарію було арештовано. Ті самі газети, що співали на його честь гімни, тепер писали про «ворога народу» Гвахарію. Пізніше до нас дійшли чутки, що його було розстріляно. Думаю, що ці чутки мали підстави. Гвахарія був людиною з демонічним темпераментом. Його жадоба помсти не знала меж. Навіть для ДПУ було б небезпечно послати таку людину до таборів.
Невдовзі за Гвахарією тією самою дорогою пішли директори всіх великих металургійних підприємств Донбасу та Дніпропетровської області. Їхніх наступників також було заарештовано кількома місяцями пізніше. Лише четвертій зміні начальників вдалося втриматися. Керівництво металургійною промисловістю перейшло до рук молодих, недосвідчених людей. Вони навіть не проявили переваг молодості, бо сам принцип їхнього відбору був неповноцінним. Люди, які тепер з’являлися, мали на своєму сумлінні сотні доносів, були винними в різноманітній брехні. Падали на коліна скрізь, де тільки натикалися на силу, і за своєю суттю були моральними та інтелектуальними каліками. Велика епоха індустріалізації Росії стала історією. Разом із Гвахарією, Рогачевським та Бірманом пішов у небуття героїчний час радянської металургії. Їх наступники були людьми нікчемними. Наслідки випуску продукції не примусили себе довго чекати.