Корк був свого часу комендантом міста Москви і командуючим Московським військовим округом. Йому також підлягали війська охорони Кремля. Пізніше він став начальником військової академії.
Генерал Фельдман був начальником управління кадрів Червоної армії. Генерал Уборевич керував Білоруським військовим округом.
Генерал Путна був військовим аташе в Лондоні, коли його на процесі Зінов’єва було звинувачено в контрреволюції. Незважаючи на це, Путна без зволікань повернувся. Примаков очолював кавалерію.
Генерал Ейдеман був начальником Осоавіахіму, громадської організації на підтримку армії.
Наприкінці травня 1937 року застрелився Гамарник. Він, будучи керівником політичного управління армії, тісно співпрацював з НКВС. Отож, вчасно довідався про наміри щодо Тухачевського та провідних генералів і обрав смерть. Але це не є достеменним. Ходили чутки, що під час арешту він вчинив опір, вийняв револьвера, і його було застрелено. В той же самий час були арештовані інші генерали, але не серед їхніх власних солдатів. З обережності їх спочатку переводили до інших частин і арештовували або там, або по дорозі туди. Так, наприклад, Якіра було відряджено до Ленінграда й заарештовано ще до того, як він встиг прибути до місця свого нового призначення. Така ж сама історія сталася і з Тухачевським, якому було наказано виїхати до Поволжя.
Генералів не судили відкритим судом. Вони постали перед таємним військовим трибуналом, до складу якого входили, між іншими, Ворошилов та Будьонний. Невдовзі після арешту, їх було розстріляно. Ми у в’язницях добре бачили, що звинувачені у великих московських показових процесах були зовсім невинуватими. Бачили, що злочини, в яких вони зізналися, були такими самими легендами, як і наші вигадані злочини. Стосовно ж генералів ми вагалися. Чи ж можна було собі уявити, що Сталін безпідставно винищить Генеральний штаб Червоної армії? Що за тим приховувалося?
Офіційне звинувачення, що буцімто Тухачевський та його співробітники були німецькими агентами і передавали німецькій та японській арміям військові плани, ми відкинули просто як образу для Червоної армії. Ці люди залишалися в наших очах героями революції і громадянської війни. Їх особиста чесність була поза всякими підозрами.
Тухачевський та генерали — якщо не враховувати Гамарника — ніколи не були політиками, ніколи не брали ніякої участі у внутрішньопартійній боротьбі, не мали ніяких стосунків з опозицією.
Країна довірила їм армію, вони були офіцерами і всю свою енергію та розум спрямовували на зміцнення обороноздатності країни.
Навіщо Сталін наказав їх розстріляти? Часто ми разом із Зборовським таємно обговорювали це питання і дійшли такого висновку: «Тухачевський та його друзі, так само як і Орджонікідзе, були обурені винищенням старої більшовицької гвардії. В руках офіцерів знаходилася збройна сила держави. Їм підлягав московський гарнізон, вони мали можливість зайняти Кремль. Вони легко могли видати подібний наказ, мотивуючи його інтересами збереження життя Сталіна та Політбюро й пізніше, за допомогою одного-двох відданих офіцерів, арештувати Сталіна. Але чи була така змова? Ми в неї не вірили. Можливо, Тухачевський поділився такою думкою з Корком чи кимось іншим, з ким був у довірливих стосунках. Хтось міг донести про це Сталінові і цього вистачило, аби позбавити армію голови. А може, то була провокація Єжова, який хотів показати, яку змову йому вдалося викрити. Нам важко було зорієнтуватись.
У всякому разі, позбавлення Червоної армії керівництва шокувало країну більше, ніж знищення колишньої опозиції. Навіть ДПУ почало тремтіти.
Постишев був першим членом (якщо бути точним, то кандидатом у члени) Політбюро, якого було ліквідовано. Невдовзі настала черга інших. Намісником Сталіна в Україні був Косіор. Була то людина безбарвна, але водночас найвпливовіша в країні. Він був секретарем Центрального комітету Компартії України й членом всесоюзного Політбюро. У Політбюро засідали провідні народні комісари, голова Верховної Ради Калінін, Генеральний секретар партії Сталін, секретарі Московського та Ленінградського обкомів і секретар Центрального комітету Компартії України. В руках цих десяти чоловік була сконцентрована державна влада. Члени Політбюро ніколи не виявляли щонайменшої схильності до опозиційних тенденцій, більшість із них переможно боролася разом зі Сталіним із опозицією.
До них належав і Косіор. Здавалось, що така персона є недоторканною для ДПУ, і сам Єжов мав стояти перед людьми типу Косіора в стійці струнко.