Уранці ми підіймали ліжка й складали вбрання так, щоб можна було на ньому сидіти. Сідали, притулившись один до одного.
Підібгавши ноги, ми могли всі, хоч і дуже скупчено, знайти для себе місце. До 10 ранку ми могли ще відпочивати. Потім з’являлося сонце й ставало жарко, як на сковороді. Бляшаний ящик на вікні розжарювався. Ми брали відро води й поливали нею бляху. То давало трохи прохолоди, але додавало вологи. Вода випаровувалась, пара заповнювала камеру. Раз у раз ми поливали вікно, доки не прийшов комендант:
— Хто ллє воду на вікно? Якщо не припините, не даватиму води.
Голодування тривало вже два дні. Потім мене викликав комендант. Його тон був доброзичливий.
— Вайсберг, голодівка — то антирадянська демонстрація. Я про неї ще не повідомив. І не зробив цього, керуючись саме вашими інтересами. Якщо про неї довідаються, накажуть розстріляти половину з вас, і перш за все тебе. Іди нагору й припини голодування.
— Я не маю ніякого впливу на людей. Люди просто не можуть їсти в таких умовах. Це безсовісно й ганебно напхати стільки людей.
— Я нічим не можу зарадити. Зроблю все, що в моїй владі. Дозволю вам другу прогулянку.
— Цього мало. Виводьте нас чотири рази до туалету й залишайте відчинену «кормушкой» в дверях, аби свіже повітря охолоджувало камеру.
— Ви збожеволіли, Вайсберг? Я не можу полишати камеру відчиненою. Якщо про це довідається НКВС, то я опинюся серед вас.
— Нам немає чим дихати. Ми перемремо через кілька тижнів. Як довго людина може так витримати? Ніхто ж із нас не провинився.
— Це так, але я нічого не можу вдіяти. Це не від мене залежить.
— Коли ви замкнули мене до карцеру, де я ледь не задихнувся, ви ж не питали на це дозволу НКВС?
— Ні. Дисциплінарне покарання належить до моєї компетенції.
— У такому разі є вихід: відправте десять чоловік із нашої камери до карцеру, який зараз, напевно, порожній. Це залагодить справу.
— Вайсберг, застерігаю тебе востаннє. Ведеш небезпечну гру.
— Громадянине коменданте, запевняю вас, що я не організовував цього страйку. Люди не діяли організовано, але в тих умовах ніхто не зміг проковтнути бодай жодного шматка.
Він припинив розмову. Я повідомив товариство про його пропозицію, від якої всі відмовились і страйк продовжився. Минув ще один день, наш дух почав занепадати. Після обіду прийшов добрий наглядач і відчинив «кормушку». Ми сиділи тихо, немов миші під мітлою і впивалися потоком холодного повітря, який полинув у камеру. Наглядач на власний страх і ризик раз у раз відчиняв «кормушку» на півгодини, а коли чув кроки на сходах, негайно її замикав. Так минуло ще два дні. Ще двічі я вів переговори з комендантом. Він знову запропонував нам подвоєну прогулянку, і я знову відмовився.
На п’ятий день голодування ми дійшли межі. Більшість вимагала припинення страйку. Дехто почав бухтіти:
— Раніше треба було припиняти. Тепер уже ніхто не дасть нам другої прогулянки.
Я сидів під вікном. Ліворуч від мене сидів молодий науковець, бактеріолог, на прізвище Батюк. Поруч із ним знаходився якийсь 23-літній дуже симпатичний партійний секретар. Здається, він був другим секретарем у якомусь районі Харківської області. А може, був секретарем не партійного комітету, а комсомольського. Отак, сидячи в камері, я намагався запам’ятати людей, і з цією метою повторював про себе їхні прізвища в тому порядку, в якому вони сиділи. Я робив це свідомо, маючи на меті про все написати. Відчував, що колись вирвусь із цих катівень і буду змушений розповісти своїм товаришам за кордоном про все, що тут діялося. Сотні разів повторював собі прізвища тих 29 чоловік і все одно забув майже всі. Ніколи, ні до того, ні опісля, я не чинив свідомої спроби щось запам’ятати. Але ж зараз дуже добре пам’ятаю людей із інших камер, зате якась пітьма огорнула все, що діялося тут. Лише одна подія закарбувалася в моїй пам’яті.
На п’ятий день ми були вимушені припинити страйк. Лише один з нас, білорус, повідомив, що буде й далі страйкувати. Молодий районний секретар сказав:
— Наша спільна акція не вдалася. Тепер кожен із нас має діяти на свій власний розсуд.
Він промовив ці слова якось дуже серйозно й навіть урочисто, але я тоді не зрозумів, що він мав на увазі.
Трохи пізніше ми пішли до туалету. Я завжди ходив останнім, але того разу був першим. Не встигли зачинитися двері туалету як заскочив наглядач й заволав: