— Вайсберг, негайно до камери!
Дивуючись з того, що могло статися, я побіг за наглядачем. Перед дверима він зупинився й пропустив мене.
Вигляд камери був жахливий: уся вона була червона від крові.
Молодий районний секретар розбив шибку, схопив довгий і важкий шматок скла й встромив його собі поміж ребер в серце. Я закричав до наглядача:
— Викличте негайно лікаря!
Усе змішалося: наглядач, підкорюючись наказу в’язня, побіг по лікаря. Разом із Батюком, який був лікарем, ми перенесли хлопця до кімнати для хворих. Одразу ж прибігли комендант і санітарка. Я мусив повернутися до камери, а Батюкові дозволили залишитися. Він прийшов пізніше й розповів:
— Коли енкаведисти щось вважають за важливе, вони діють дуже оперативно. Через десять хвилин біля хворого вже був найвідоміший у Харкові хірург. Але він навряд чи допоможе. Бідолашний хлопець, він ще міг говорити, але тільки дуже тихо. Він покликав мене до себе помахом руки й сказав: «Передай моїй сестрі, що я завжди був вірним партії. Я ніколи не був ворогом народу. Все неправда. Передай це моїй сестрі. Нехай вона лишається вірною партії та державі».
Районний секретар часто розповідав нам про свою молодшу сестру. Обоє вони з дитинства були сиротами. Їхні батьки загинули від рук білих під час громадянської війни… Ми не мали надії колись побачити того хлопця. Той випадок дуже нас вразив. Ми ще гостріше відчули жорстоку несправедливість, учинену над нами. У камері не було нікого, хто б з повною самовіддачею не брав участі в будівництві соціалізму й не любив свого краю та не був вірним ідеям революції. Чому нас спіткала така доля? Чому ми маємо тут сидіти й думати про кілька ковтків свіжого повітря, замість того, щоб жити повнокровним життям й виконувати свою роботу?
Через тиждень прийшов комендант і звелів зібрати шматки скла.
Гевондян сказав йому:
— Ви дуже довго з цим зволікали, громадянине коменданте. За цей час ми всі могли покінчити життя самогубством.
— Злочинцеві це не допоможе. Він понесе за свій вчинок тяжку кару, а потім повернеться сюди.
Ми не повірили жодному його слову, бо були переконані, що наш товариш вже давно на кладовищі. Щоправда, Батюк, бактеріолог, казав нам, що можна зашити дірку в серці й урятувати людину. Але ми не вірили в це, що ДПУ завдаватиме собі з тим мороку.
Дозволяють же вони щодня гинути в таборах тисячам таких же невинуватих, як і ми всі. То з якого дива вони будуть турбуватися про одного чоловіка?
Проте, всупереч очікуванню, наш товариш через чотири тижні повернувся. Довелося йому дозволити всім по черзі обійняти себе.
Спочатку нам здавалося, що те становище в камері протриває максимум кілька годин, потім — одну ніч, потім — один тиждень.
Але вони не мали милосердя до нас: ми прожили в цих пекельних умовах два з половиною місяці. Навіть небо відвернулося від нас: то було найспекотніше літо із усіх, які я пам’ятаю.
Сидів з нами старий гендляр кіньми. Він раз у раз повторював:
— Людина як бур’ян — її не можна виполоти. Коні повиздихали б у таких умовах уже через два дні.
Моїм єдиним приятелем у камері був мій сусід Батюк, з іншими ж я просто фізично не мав змоги вступити в контакт.
Батюк був молодим ученим. Був він високоосвіченою й інтелігентною людиною. Навіть у цих тяжких умовах він тримався з гідністю англійського лорда. НКВС звинувачувало його в намірі вивести спеціальну культуру бактерій з метою винищити підрозділи Червоної армії. Він в усьому зізнався, але ставився до чекістів іронічно й зверхньо.
Якось слідчий запитав його:
— Зізнаєтеся, що мали намір за допомогою невідомих бактерій викликати смертельні заразні хвороби серед підрозділів Червоної армії?
— Так, при цьому особлива увага приділялася частинам НКВС.
— Що ви маєте на увазі?
— Основна турбота контрреволюціонерів — як захистити себе від НКВС. Вони сподівалися, що мої бактерії викличуть паніку серед чекістів та знищать керівні кадри Харківського НКВС.
— Ви говорите дурниці. Ви не можете створити бактерії, котрі б діяли тільки на нас.
— Дякую за питання, це правда. Ми маємо такі самі труднощі й стосовно Червоної армії. Але ми сподіваємось на прогрес науки й розв’яжемо цю проблему.
Слідчий, звичайно, добре розумів, що Батюк клеїть дурня, але що він міг зробити? У нього була своя проблема: йому був потрібен бактеріолог, який працює над проблемою винищення Червоної армії, бо звинувачувані в процесі Бухаріна склали подібні зізнання.