В’язень із Білорусі продовжував голодування ще тиждень. Ночами я таємно давав йому декілька шматків цукру, щоб підтримати його серце. Наприкінці тижня його забрали й почали примусово годувати, і лише тоді він припинив свій страйк. То взагалі була нещасна людина. Переслідуваний комплексом неповноцінності, він постійно сперечався із своїми сусідами. Як староста, я мав завжди виступати посередником. Він не був євреєм, але поводив себе як єврей, що потрапив до банди антисемітів.
З часом умови в камері трохи поліпшилися: щоночі близько десяти чоловік забирали на допити. Ми могли переміщатися по камері.
Найгіршим часом був кінець тижня, бо в цей час нікого не викликали на допити, і камера кипіла. Маргарин, який ми діставали з «лавочки», був дуже твердий, але й він плавився від нестерпної спеки.
Ми винайшли штучну вентиляцію: один із нас ставав посеред камери й розмахував вологим рушником, описуючи горизонтальні кола, і в такий спосіб засмоктував свіже повітря з вікна. Робили це ми по черзі, змінюючись через кожні кілька хвилин.
Ми сиділи в тій духоті як у турецькій бані в очікуванні виходу до туалету або на прогулянку. Коли ми були поза камерою, розсудливі наглядачі тримали двері відчиненими. Пара тоді виходила, а камера трохи охолоджувалася, після чого можна було впродовж однієї-двох годин вільно дихати, доки температура не підніметься до попереднього рівня. Серед наглядачів був один, який чітко дотримувався інструкцій і коли він чергував, ми думали, що згинемо від нестачі повітря.
Білорус промовив із гіркотою:
— Дотримуємося гасла Сталіна: «ТЮРМА — ТЮРМОЮ».
Це гасло висловив Сталін за рік до Єжова. Слова ті означали, що в’язниця має бути в’язницею. Чекісти постійно цитували той вислів вождя:
— Ви не в санаторії, ви злочинці. Ми виконуємо наказ товариша Сталіна.
У двадцятих роках радянські в’язниці були найгуманнішими у світі. Ув’язнені займалися корисною працею, читанням, весь процес був спрямований на перевиховання. В’язниці в той час підпорядковувалися не ДПУ, а Народному комісару юстиції. Одним із наріжних каменів великої революції був гуманізм навіть щодо покидьків суспільства. Революція виходила з принципу, що природжених злочинців не буває. Злочинці є витвором недосконалих громадських стосунків. Разом із ліквідацією капіталізму зникне і злочинність.
У в’язницях у той час були лекційні зали, театри, бібліотеки. Багатьом ув’язненим давали навіть відпустки для відвідування родини.
Вони поверталися добровільно. Двічі на тиждень ув’язненого можна було провідати.
Що лишилося з революційної спадщини за Сталіна? Залишилося гасло: «ТЮРМА — ТЮРМОЮ». У нашій камері знаходився один старий анархіст, котрий колись сидів у Шліссельбургу:
— Як же протестувала колись уся країна проти царського ганебного в’язничного режиму! У порівнянні з сьогоденням, царська в’язниця була справді санаторієм! Зате тепер ніхто не протестує.
Якщо ж хтось і роззявляє рота, то лише для того, щоб подякувати за «щасливе життя». Та ще приймаються резолюції з вимогою стерти нас із лиця землі. Але якщо проти царя ми дійсно снували змови, то зараз нічого подібного не робили. Ми працювали на радянську владу як покірливі телятка. Мабуть, це й було нашою помилкою.
Районний секретар перервав старого:
— Не кажи таких речей. Я не можу цього чути.
Люди, які поверталися з «брехайлівки», розповідали неймовірні речі. Останнім часом стали менше бити, зате частіше почали пускати в хід «конвеєр». Розповідали про одного анархіста, причому анархіста справжнього, а не вигаданого. Це означає, що той чоловік не проводив ніякої контрреволюційної чи анархістської діяльності, а лише дотримувався своїх старих ідей. Звали його Айзенберг і був він єврейським кравцем.
Ще будучи підмайстром, він сприйняв ідеї Кропоткіна та Бакуніна й продовжував їх боронити з талмудистським завзяттям.
Товариші описали його: малий, худий, жилавий і мав палаючі очі та вигляд індійського факіра. Не було на ньому ані грама жиру, а окрім того був він дуже сильним. М’язи мав невеликі, але дуже тверді й сильні. У свої 55 років щоденно займався гімнастикою.
Слідчий привітав його запитанням: