Через п’ять років у Польщі мені потрапила до рук новелка Шнітцлера. Перед тим, як її перечитати, я розповів її своїй приятельці й попросив застенографувати мою розповідь. Пізніше порівняв стенограму з оригіналом. Думаю, що Шнітцлер перевертався в домовині. Моя приятелька зазначила, що моя новела дуже відрізнялася від оригіналу, але була не гірша за нього.
У великих камерах нудьгувати не доводилось, бо в них сиділо дуже багато цікавих людей: видатні артисти та вчені, вищі офіцери й дуже досвідчені інженери, фахівці мало не з усіх галузей. Тут ніколи не доводилося довго чекати на лікаря, бо в камері завжди знаходився якийсь гарний лікар. Я не зможу відтворити подій життя і перебігу слідства бодай хоч найпомітніших в’язнів у тій камері. Мені довелося б з цією метою писати цілу енциклопедію. На життя камери впливало передчуття близького перелому. Те передчуття мали всі.
Слідчі вже поводили себе не так брутально, як раніше, припинилися нові арешти. Перестали на допитах вимагати зізнання щодо вербування інших. Щось мало надійти з Москви, але не було відомо, що саме.
У наших очах відповідальність за перегини «великої чистки» ніс Народний комісар внутрішніх справ Єжов, хоча кожен із нас ясно бачив, що він був лише виконавцем волі Сталіна, але ніхто не казав цього вголос із тактичних міркувань. Люди безперервно писали подання до Сталіна, намагаючись відкрити йому очі. Протягом 1938 року до секретаріату Сталіна надійшло не менше, як кілька мільйонів подань. Кожен із нас писав. Ще півроку тому майже неможливо було отримати папір й опустити подання до скриньки, а скрізь висіли розпорядження НКВС, які надавали нам право надсилати скарги до прокуратури та до найвищих радянських і партійних органів. Але в’язнична адміністрація саботувала права ув’язнених. Ще в листопаді ми повинні були вести завзяту боротьбу в загальній камері за дозвіл писати. Був один в’язень, який безперервно стукав у двері й вимагав від наглядача паперу. Наглядач, нарешті, викликав коменданта блоку. В’язань й від нього почав вимагати паперу.
— Ти маєш звернутися з цим проханням до слідчого.
— Громадянине коменданте, вже минуло шість місяців, як я не був у слідчого.
— Прийде й до тебе черга.
— Але я хочу написати зараз. У правилах нічого немає про те, що треба чекати на слідчого. Я ні в чому не завинив. Зашлете мене до таборів, а звідти вже пізно буде писати. Я хочу написати оскарження до товаришів Сталіна та Вишинського.
— Я не можу дати тобі паперу.
Тоді в’язень десь добув малий, пом’ятий і забруднений шмат паперу й написав на ньому подання. Вручив його наглядачеві. Через кілька хвилин з’явився комендант.
— Ти що, здурів? Хочеш послати товаришеві Сталінові таке свинство? Де брав олівця?
— Я ще мав кусок олівця. Але сьогодні загубив його у дворі під час прогулянки.
Комендант наказав наглядачеві обшукати в’язня. Після довгого обшуку олівець таки знайшли. Наглядач порвав «петицію», але в’язень не здавався. Він відірвав шматок сорочки, дістав невелику тріску й поранив нею руку. Потім кров’ю написав іншу апеляцію до Сталіна й вручив її наглядачеві. Розлючений комендант з’явився знову й звернувся до в’язня:
— Це антирадянська демонстрація. Якщо я дам їй ходу, тебе розстріляють.
— Прошу вас, громадянине коменданте, надати їй ходу. Якщо вже в мене відібрано мої права, то нехай мене розстріляють.
Цього разу комендант послав написаний кров’ю шмат до НКВС.
Результат був несподіваний: через тиждень прийшов начальник в’язниці й повідомив:
— Камера № 4 має право писати подання по четвергах. Хто хоче писати, мусить повідомити про це наглядача заздалегідь. Писати будете не в камері, а в кімнаті на четвертому поверсі. Там кожен дістане папір і ручку.
То був перший проблиск перелому.
Багато місяців у «лавочці» не було нічого опріч сала та цукру.
В’язні ж, у яких було мало грошей, хотіли, перш за все, сухарів, оселедців та інших дешевих продуктів. Але ми ніколи раніше не сміли ставити таких вимог. З нагоди відвідин лікарської комісії один з в’язнів склав із цього приводу скаргу. Через два дні нас повели до «лавочки» й ми побачили там усе, чого тільки душа хотіла. На жаль, я вже на той час не мав грошей. Останні 30 карбованців скінчилися на початку листопада. Я прорахувався, бо був переконаний, що пробуду в ув’язненні не довше кінця 1938 року. До того часу 500 карбованців, що їх мені переказала Олена, виручали мене з біди. Тепер же я сидів голодний.