Якось вранці вони повернулися з допиту з сяючими обличчями — пішли з слідчим на компроміс: визнали шпигунство, але на користь Китаю, а не Японії. Шпигунство на користь Китаю — то ж зовсім інша річ! З Японією, їх одвічним ворогом, вони не хотіли мати ніякої справи. Пізніше вони пояснили мені свою позицію: Росія та Японія — завзяті вороги й вони постійно воюють. Але Росія й Китай — союзники. Вони сплели свої руки, демонструючи нерозривну дружбу великих народів.
Був у камері ще один цікавий китайчик — ілюзіоніст та акробат, що мандрував від міста до міста. Це був приватний підприємець.
Скрізь ставив свій намет і демонстрував чародійські штучки. Обладнання, з яким він працював, коштувало понад 100 000 карбованців.
Отже, він був буржуєм. Я мав через нього непорозуміння зі своїм сусідом з лівого боку, офіцером НКВС на ймення Айнгорн. Китайський чародій сидів досить далеко. Я хотів привернути його увагу й почав кричати: «Китайчик! Китайчик! Іди сюди!» Чекіст схопив мене за руку:
— Який він тобі китайчик!? У нього, як і в тебе, є ім’я.
— Нема в цьому нічого образливого. Мені важко вимовляти його ім’я.
— Нема нічого образливого? Чи було б тобі приємно, якби з іншого кутка хтось закричав би: «Жиде, йди сюди!»?
Сказане змусило мене замислитись, але я продовжував боронитись:
— Слово «жид» набрало образливого відтінку. Ми є пригноблюваним народом і тому дуже чутливі. З китайчиками — інша річ.
— Їх утискують так само, як і вас, Олександре Семеновичу. І не лише за кордоном. У їхній власній країні європейці дивляться на них з погордою.
Я мусив визнати його правоту. Той інцидент довів мені, як схильні ми легковажити вразливістю інших народів. Я сказав Айнгорнові:
— Можливо, ти й маєш слушність. Я не повинен був цього робити. Але що ви за люди: говорите про ленінську національну політику й одночасно ув’язнюєте всі національні меншини в країні.
— Олександре Семеновичу, чи не думаєш ти що вони не мають ніяких організацій?
— Я сиджу тут уже два роки, але ще не бачив ще жодного змовника. Думаю, що й ти їх не зустрічав. Поклади руку на серце й зізнайся: коли ти ще був слідчим, то чи розкрив бодай хоч одну правдиву організацію? Я в це не повірю.
Айнгорн не дав відповіді. З обережності, почуття дисципліни чи від сорому. Я не міг цього збагнути.
Упродовж останніх шести місяців ми почали помічати, що до камер потрапляло багато чекістів. Розповідали про це люди, які поверталися з «брехайлівки». Але в малих камерах корпусу 2, в яких я провів увесь свій час на Холодній Горі, жоден із них не сидів. У цій загальній камері я зустрівся з ними вперше.
Найцікавішим серед них був Брауде. Якось півтора роки тому я зустрічався з ним у Рєзнікова. Він допитував мене про іншого звинувачуваного, котрого я знав ще по Відню. У листопаді 1938 року він сам був арештований і доставлений безпосередньо до нашої камери.
Коли він зайшов, підвівся інший в’язень, котрого Брауде бив, і хотів з ним поквитатись. Ми їх розвели. Пізніше я змінив своє місце й підсів до Брауде. Був він рудий, дрібний, але міцно збудований.
Я запитав його:
— Навіщо ви били того чоловіка. Ви дійсно вірили що він шпигун?
— Ви мене вважаєте ідіотом!? Де ви бачили шпигунів?
— Навіщо ж ви його били?
— Бо я не хотів опинитися тут передчасно. Не дуже вже тут у вас приємно.
— Вам хтось наказував його бити?
— Здуріли? Хто в нас може видати такий наказ? Ніхто не має права бити в’язнів.
— У такому разі я не розумію, навіщо ви це робили. Що б сталося, якби ви цього не чинили?
— Нічого. Він просто ні в чому не зізнався б.
— А навіщо вам були потрібні його неправдиві свідчення?
— Вони були потрібні не мені, а іншим. А взагалі дай мені спокій.
За годину я поновив розмову:
— Що сталося б, якби він не зізнався?
— Нічого. У такому разі я мусив би написати рапорт до керівника з висновком: слідство не дало результату. В’язень невинуватий.
— І що тоді?
— Мене б звільнили.
— Ну й що з того?
— Чим він кращий за інших? У мене було таких, як він, — двадцять, і ніхто з них не був шпигуном.
— Уявімо, що ви написали рапорт про те, що всі вони невинуваті. Що сталося б з вами?
Він засміявся.