— Справа ніколи не могла зайти так далеко. Першого можливо, й звільнили б, але другу справу передали б іншому слідчому на перевірку. При третьому випадку я був би викликаний на килим до начальника. Після четвертого був би арештований за саботаж. Без биття ми не могли видобути з людей ніяких зізнань. Через рік ми вже не мали ні часу, ані людей для «конвеєрів».
— Сам же кажеш, що бити заборонялось, то навіщо ж били?
Він не відповів. Я не думав, що від сорому. Не хотів говорити, бо був обережним.
Протягом найближчого тижня ми подружилися. Я поновив своє питання:
— Чи справді заборонялося бити?
— Справді.
— Тоді поясни мені одне: бити почали певного дня десь 17 чи 18 серпня. Скрізь і одночасно. По всій країні від Архангельська до Одеси й від Владивостока до польського кордону. Як могло це відбутися без централізованого наказу? Може, то була неправда? Можливо, люди з інших міст брехали?
— То правда. Не брехали, але наказу бити не було.
— Але як це зрозуміти? Як слідчі по всій країні могли порозумітися, щоб одного й того ж дня почати бити своїх в’язнів?
— Дай мені, нарешті, спокій. Не випитуй, бо мені не можна говорити. Я не такий вільний, як ви. Моє становище й так гірше вашого.
— Слухай, Брауде, повір, я не провокатор. Ти знаєш про це краще, ніж усі інші. Я сиджу тут уже два роки й досі ще не зрозумів, що тут діється. Хочу зорієнтуватись. Допоможи мені в цьому.
— Допоможу вночі.
Та ніч була переповнена емоціями. Брауде запинався, коли говорив. Він не хотів називати речі своїми іменами, а лише робив натяки. Я вже сам мав до всього доходити. Але я потребував фактів й заганяв його в глухий кут. Я допитував його незгірш за слідчого.
У мене з’явилася реальна можливість підняти, нарешті, край завіси над таємницями, які приховувалися від мене впродовж двох років і я не міг милувати його. Він трохи залежав від мене, бо ніхто не хотів з ним спілкуватися чи виявляти йому свою приязнь.
— То як же було з биттям? Чи був наказ згори?
— Ми ніколи не отримували письмового наказу. Було інакше.
— А як саме?
— Між мною та Сталіним є лише двоє людей. Чи тепер розумієш?
Я перервав його:
— Ким ти, власне, був?
— Ніким надзвичайним. Лейтенантом Держбезпеки.
— То чого ж у тебе були такі близькі стосунки зі Сталіним?
— Подумай добре сам. Хто були твої адміністративні начальники?
— Колись Бухарін, потім Арманд і П’ятаков.
— У такому разі ти стояв ще ближче до Сталіна, ніж я. Бухарін та П’ятаков мали безпосередній контакт з «хазяїном». Якщо ж візьмеш останнього робітника в Радянському Союзі, то поміж ним і Сталіним стоять щонайбільше троє людей. Як за партійною лінією так і за адміністративною. Робітник, звичайно, знає директора свого заводу. Цей останній знає керівника Управління, а той Народного комісара. А Народний комісар уже безпосередньо контактує зі Сталіним. За партійною лінією все це має аналогічний вигляд. Рядовий член партії контактує з секретарем районної партійної організації. Всі районні партійні секретарі Харківської області отримують вказівки від секретаря обласного комітету партії. Секретар обласного комітету партії може вступати в безпосередній контакт зі Сталіним. Дехто звертається до Сталіна через секретаріат Центрального комітету. Але завжди щонайбільше три душі стоїть між Сталіним й найпростішими людьми на місцях.
Я задумався. Він мав рацію. То дійсно було дивним — як мало людей з’єднувало маси з осередком влади.
— Так, Брауде, але що це має спільного з нашою проблемою?
Був централізований наказ бити чи його не було?
— Чи треба все так виразно казати? Невже сам не здогадуєшся?
— Не хочу сам здогадуватися, хочу знати.
— Як довго ти в нашій країні?
— Вісім років. Але з такими речами ніколи не зустрічався.
— Тим гірше для тебе. Тебе могли арештувати набагато раніше.
У нас про такі речі не говорять. Одні роблять натяки, а другі вже самі здогадуються про все, що треба. Саме в такій формі передавали нам деякі директиви.
— Розтлумач мені це від початку до кінця. Я прошу тебе.
— Як я вже сказав, раз на тиждень я бачив начальника Харківського НКВС. Начальник, як мінімум, раз на два місяці їздив у Москву до Єжова. В Народного комісара зустрічалися начальники НКВС усіх областей й отримували там усні директиви. Поза тим мали безпосередній телефонний зв’язок з Єжовим. Єжов постійно спілкувався зі Сталіним. Думка Сталіна доходила до мене через двох посередників.