Пізніше ми з ним ще не один раз розмовляли. Була це особлива людина. Він не проявляв жодної ознаки відчаю. Те, що так сталося, було в його розумінні справою сліпої машини. Він любив повторювати, що колесо не може не крутитися, коли працює двигун. Його нещастя почалися тоді, коли він ще був п’ятнадцятилітнім хлопчиною. Часто казав: «Коли б вчасно по смерті Леніна було арештовано певних людей, то ми не були б зараз тут. Тоді ж треба було ізолювати лише шість осіб. А зараз пішло вісім мільйонів».
Він був фаталістом, переконаним у тому, що його очікує розстріл. Його розповіді переповнювали мене радісним передчуттям поліпшення долі. Я сподівався на волю.
Кожну нову подію чи ознаку я інтерпретував під знаком майбутнього звільнення. Наприклад, одного дня нас усіх примусили сфотографуватися. Потім у нас узяли відбитки наших пальців. «Ага, — думав я — вони хочуть ще до звільнення приготувати нам паспорти».
Іншого ж разу всіх нас було спроваджено до дантиста. Досі нам зуби лише псували, тепер же почали лікувати. Були також інші дрібні полегшення режиму, які видавалися знаменними.
Життя в камері було інтелектуально цікавим, але фізично дуже тяжким. Ми потерпали від жахливої тісняви. Якщо хтось хотів пробратися до параші, то мусив обережно переступити через двадцять тіл. Люди лежали на боці, сплетені між собою й стиснуті так густо, що не можна було пройти, не потоптавшись по них. Хто хотів справити свої природні потреби, обережно рачкував до параші, ставлячи руки й ноги між тілами лежачих. Але коли в грудні стало холодно, і всі почали вкриватися, між тілами вже не можна було віднайти вільного місця й мандри по камері стали дуже тяжким заняттям.
Треба було пересуватися по людських тілах і будити сплячих, які дуже гнівно на це реагували й часто виникали бійки, що будили, врешті, всю камеру. Ситуація весь час погіршувалася, аж поки ми не прийняли ухвалу: попросили наглядача, аби він кожні дві години стукав у двері. Староста тоді видавав команду: «Встати!» Люди йшли до параші, а потім знов укладалися спати, але вже обличчями в інший бік. Таким чином ми одним пострілом убили двох зайців.
Не можна було лежати більше двох годин на твердій підлозі на одному боці, але й повернутися було неможливо без загальної команди. Отож ми міняли положення, а заодно дозволяли людям сходити до параші.
Я занедужав. Мої зуби почали хитатися і випадати, а на всьому животі виступили болючі виразки. Я вже не міг лежати на боці. Староста звелів виділити для мене трохи більше місця, щоб я міг лягти голічерва. Старостою був молодий грек, капітан Червоної армії, який турбувався про наші інтереси з великою самовідданістю. Він поговорив з лікарем, але в шпиталі не було місця. Я почував себе все гірше. Врешті розпочав голодування, і тоді місце знайшлося. Я згадав про нашу голодівку шестимісячної давності, яку довелося через декілька днів припинити без результатів. Зараз же вона привела мене до успіху вже через шість годин.
У шпиталі я застав багато кримінальників, в тому числі й таких, які повернулися із заслання. У розмовах із ними мені відкрився світ далеких таборів. Але я не хочу зараз переривати тими розповідями свою оповідь. Я вже розповідав про циган, яких було заарештовано в мелітопольському районі без достатньої провини. В шпиталі я зустрівся з людьми особливої групи. То були люди без прізвищ, «раби Божі», які прибули з західного кордону Радянського Союзу. Мені здається, що їхнє осідле місце було десь поблизу Шепетівки. То була релігійна секта селян, які не хотіли мати імена. За царату їх полишали в спокої, так само, як і в перші роки революції. У 1933 році розпочалася паспортизація. Радянська влада, врешті, завимагала від них, щоб узяли собі які хочуть прізвища. Вони відмовилися, бо в їхньому розумінні всяке зло починалося з прізвища. Диявол мав назвисько, а Бог його не мав. Вони називали себе «рабами Божими» з додаванням імені. Двоє, котрих я зустрів у шпиталі, були «раб Божий Іван» та «раб Божий Йосип». То були лагідні й добрі люди. З їхніх розповідей я зрозумів, що радянська влада мала з ними дуже багато клопоту. Врешті, районні ради на свій розсуд вписали їм у паспорти прізвища. Але це не допомогло, бо вони порвали ті паспорти. Ця безнадійна боротьба тривала аж до початку «чистки», коли їх було заарештовано. Дехто встиг на той час утекти до міст. Але і в Харкові, і в Києві вони не хотіли мати ніяких прізвищ. ДПУ скоро їх переловило, але й у в’язницях вони не реагували на прізвища, які приписало їм ДПУ. Не ходили на допити, коли виклик починався з прізвища. Наглядачі були змушені кричати до них: «рабе Божий Іване» або «рабе Божий Йосипе».