Напливло багато народу з провінційних в’язниць. Казали, що частина в’язнів у січні була відправлена по домівках. Биття припинилося. Люди, які йшли від нас на слідство, не приносили, по суті, нічого нового. Портрети Єжова продовжували висіти в кабінетах.
Тепер слідчі викликали звинувачених для того, щоб ті могли відмовитися від своїх попередніх зізнань. В’язні, які колись у своїх зізнаннях чи на очних ставках звинуватили інших, тепер мали можливість відмовитися від тих свідчень. Серед наших людей з’явилася велика впевненість у тому, що НКВС готує загальне звільнення, але той факт, що в кінці січня з Холодної Гори пішов один із найбільших етапів, заперечив ті сподівання.
Я також відчував, що період моєї сплячки скоро скінчиться. Як і більшість атеїстів, я був забобонним, у в’язниці всі забобонні. Ще шість місяців тому я сам собі напророкував, що 15 лютого 1939 року я буду наново допитаний. Я щоразу казав про це своїм товаришам. Вони мене висміювали, бо вважали за неможливе, щоб мене ще коли-небудь знову викликали. Мій останній допит мав місце в листопаді 1937 року, тобто півтора роки тому. Мене вже називали «мумією слідства».
Моїм сусідом праворуч був тоді молодий німець. Він мав комічне прізвище Клікс. Незважаючи на своє німецьке походження, він ані слова не розумів німецькою.
У громадянську війну Клікс втратив обох батьків і став безпритульником. Був він ненормально високим і тому виконував у своїй банді функції спостерігача. Коли інші крали, він їх прикривав. Тинявся з бандою безпритульних по всьому Союзу. Взимку вони перебиралися до південного Кавказу, де було тепло, влітку — до Москви та Ленінграда. Цікаво, що таке життя зовсім не зіпсувало його. Він був дуже пристойною молодою людиною. Зрештою, тяга до знань загнала його до дитячого будинку для безпритульних, де він почав вчитися на архітектора. Він марив про те, щоб коли-небудь побачити будівлі італійського відродження. Цілими годинами я мусив йому про них розповідати. Його також цікавила історія. Клікс був незвичайно вдячним слухачем і корисним другом. Він був здоровим та сильним, його дружба спонукала вірменчиків, врешті, залишити мене в спокої.
З початком лютого Клікс пішов на допит. Коли повернувся, розповів мені пошепки, що слідчий пообіцяв йому скоре звільнення.
Я дав йому лист до Олени з проханням віддати йому всі мої книжки.
Не знаю, чи мій заповіт було виконано.
Моїм сусідом ліворуч був барон Унгерн, царський полковник.
Він був військовим інженером. Казали, що то він будував фортифікаційні споруди Порт-Артура. Унгерн був надзвичайно високоосвіченою людиною старої школи. Об’їхав цілий світ, часто бував гостем при дворі індійських князевичів, але незважаючи на це, був доброю радянською людиною. Після закінчення громадянської війни викладав у військовій академії. Належав до дуже рідкісної категорії в’язнів, яка походила з колишніх панівних класів. Взагалі кажучи, «чистка» 1936–1939 років торкнулася лише прихильників радянської влади. Російських монархістів вона помилувала. Колишніх аристократів взагалі не брали, і я не зустрічав жодного білогвардійця.
У день 15 лютого 1939 року до камери зайшов наглядач й заволав на всю горлянку:
— Вайсберг, на допит.
Уся камера замовкла від здивування. Я був вражений не менше від інших. Місяцями я повторював цю дату. Я можу пояснити собі той випадок лише таким чином, що, можливо, слідчий довідався через своїх шпигів про моє пророцтво й захотів його здійснити. Мене привезли до внутрішньої в’язниці, де багато що змінилося. Колишня «брехайлівка», у якій в’язні колись чекали на допит, була ліквідована. Ніхто вже не очікував у переповнених підвалах, для цього на кожному поверсі була зарезервована для очікуючих велика кімната.
Мені прийшла в голову думка, що, можливо, й Гоутерманс очікує на тому самому поверсі. Я написав у туалеті його скорочене ім’я: FISEL.
Так його називали в нас. Я забув про те, що був не на Холодній Горі, а у внутрішній в’язниці, з її правилами найретельнішої ізоляції. Наглядач, що оглядав туалет після його відвідин кожною камерою, побачив той напис крейдою. Він прибіг до нашої камери:
— Хто написав?
Ми мовчали. Наглядач повідомив, що ми два дні не будемо отримувати хліба, якщо не видамо порушника. Знайшовся й зрадник, чим я був дуже вражений. У камерах на Холодній Горі, де я сидів, така зрада була неможливою.