Його звинуватили в терорі. За завданням контрреволюційної троцькістської організації він начебто хотів убити з револьвера свого найближчого керівника маршала Ворошилова. Опріч того, був шпигуном та диверсантом. Буцімто він та інші офіцери-змовники намірялися напасти на Кремль і заарештувати весь уряд СРСР. Але вершиною звинувачення був замах на Ворошилова. Богуцький заперечував. Йому влаштували очну ставку з найближчим приятелем.
Той звинуватив і себе, і Богуцького, але Богуцький не дав себе залякати. Він закричав до свого товариша по громадянській війні:
— Коли тебе катували білі — ти тримався як богатир. Чому ж зараз, коли б’ють свої, ти, курво, брешеш мені в очі?
Приятель відповів:
— Проти білих боровся, а проти радянської влади не хочу боротись.
Богуцький же довго боронився. Був він амбітною й гарячковою людиною, але мав уже понад 60 років. Його нервова система, ослаблена за роки революції та громадянської війни, не витримала цього нового випробування, що впало на його плечі на порозі старості.
Слідчий дуже швидко віднайшов слабке місце старої людини — це його гонор і гідність. Треба було їх розтоптати. Він піддав його нищівним приниженням. На нього начіплювали свастику й гуртом висміювали. Іншого разу слідчий узяв повну плювальницю й спорожнив її на сиву голову колишнього героя Києва. Його товариш Вужик пізніше розповів мені пошепки, що Богуцький, повернувшись із того допиту, залився слізьми. Його не можна було заспокоїти. Він годинами повторював: «І за це мій син втратив очі. І за це я став калікою й моя дружина також».
Уранці після тієї ночі Богуцький добровільно зголосився до допиту. Попросив паперу й перо. Написав на цілу сторінку зізнання, в якому визнав усе щодо замаху на Ворошилова з подробицями, які далеко виходили за межі того, що вимагав слідчий. Виклав також і мотивацію. У своєму зізнанні він вилаяв Ворошилова як міг. Назвав його вонючим боягузом та підлим плазуном. Природно, що ця частина зізнання не була прийнята.
У Києві також помітили перелом після усунення Єжова, але не так виразно, як на Холодній Горі. Щоправда, мені довелося побути лише у внутрішній в’язниці і я не знав, що діялося в масових тюрмах. Лише невелика частина в’язнів київської внутрішньої в’язниці відмовилася від своїх попередніх зізнань внаслідок нової ситуації.
Богуцький також письмово ні від чого не відмовився — виявляв перед слідчими свою безмежну погорду. Походив він із робітників і не міг нікому вибачити заподіяної йому кривди. Не вмів себе опановувати, не вмів мовчати. Такий темперамент у царстві тотальної брехні повинен був обов’язково довести його до смертельних конфліктів, і я певен, що він марно загинув.
Через кілька місяців інформація про перелом проникла через мури ізоляції і у внутрішню в’язницю київського НКВС. Ми тиснули на Богуцького, аби він відмовився. Не відмовився, бо не хотів їх бачити. Був задоволений з того, що йому дали спокій:
— Кожен із тих гадів знає моє ім’я з давніх часів. Кожен знає також, ким я був. Навіщо мені відмовлятися? Вони й так не вірять, що Богуцький може стати вбивцею і шпигуном.
— Товаришу Богуцький, що ці люди повинні робити, адже вони діяли під примусом.
— Краще було б їм кинутися в Дніпро, аніж підіймати руку на таких, як я і мої товариші.
Він ні від чого не відмовився і його справа пішла до військового трибуналу. Прокурор викликав його перед розправою, щоб вияснити декілька неясних пунктів. То був молодий прокурор, новачок на своїй посаді. Бачачи перед собою однорукого терориста, він нічого не міг зрозуміти.