— Чому застрелився Гамарник?
— Бо він був людиною, а не курвою, як Ворошилов та Будьонний. Від нього вимагали, щоб він разом із цими двома здійснив суд над Тухачевським. Єжов показав йому письмові докази зради маршала. Гамарник був керівником політичного управління армії, і протягом багатьох років перебував у тісному контакті з ДПУ. Знав Єжова, бачив, що ці документи підроблені. Пішов до Сталіна. В розмові з «хазяїном» усвідомив, що підробником був не Єжов, а сам Сталін.
Повернувся додому і вліпив собі кулю в лоба.
— Але якщо нічого не було, то навіщо Сталін звелів ліквідувати Генеральний штаб армії?
— Сталін боявся власної тіні. Тухачевський був дуже популярним. Насправді ж він не готував ніякого повстання, хоч міг це зробити.
Якось у квітні ми розмовляли про долю Єжова. Його портрети, нарешті, познімали. Богуцький сказав:
— Тепер розділить нашу долю.
— Ти цього певний?
— Олександре Семеновичу, ти, мабуть, не знаєш добре наших партійних звичаїв. Якщо член Політбюро перед партійним з’їздом складає з себе державні повноваження, то навіть росіяни розуміють, що його час скінчився. «Його не буде на з’їзді, — кажуть вони один одному. — Він уже в ізоляторі».
Опріч Богуцького, в камері ще сиділи начальник української митниці та безпартійний залізничний службовець. То був старий буркотун на прізвище Ковальский. Він постійно скаржився на свою долю і мав на те підстави. Вісім років тому він утік з Радянського Союзу. Якщо не помиляюся, здійснив це так: він супроводжував російські товарняки, призначені для відправки за кордон. Російська прикордонна товарна станція заходила трохи на територію Польщі.
Ковальский вирішив скористатися цією обставиною для того, щоб утекти й десь заховатися в прикордонній польській місцевості. Він мав брата, адвоката в Здолбунові, за годину їзди від кордону. Ковальський розповів нам якусь дуже темну історію. Буцімто він наступного дня зустрівся в Польщі з якимось польським політиком, і уже наступного дня його було арештовано як радянського шпигуна. Польський суд покарав його на 8 років ув’язнення. Після відбуття строку покарання офіцери польської дефензиви перегнали його вночі через польський кордон, і він здався першому радянському прикордонникові. Його було привезено до київської внутрішньої в’язниці й звинувачено в тому, що він перетнув російський кордон як шпигун польської дефензиви.
Але він явно не був польським агентом. Я не міг визначити, чи він свого часу потрапив до Польщі як утікач, чи як російський шпигун. Увесь час бурчав, а його розповіді часто були суперечливими.
Коли ж його перепитували — відповідав грубощами. Був злим співкамерником і псував загальний настрій.
Третім був Василь Петрович Вужик. Він був начальником митної адміністрації України. В очах НКВС був бухарінцем і польським шпигуном. Вужик був високим і сильним чоловіком, з дуже приємними рисами обличчя. Навіть у в’язниці умудрявся справляти враження елеганта.
Із цими трьома людьми я просидів понад два місяці в майже цілковитій ізоляції. Двічі мене було викликано на допит. Слідчий поводив себе так, наче не було ніякого перелому і запитав мене, в чому я збираюся зізнатися.
— Ні в чому.
— Це вам не вдасться. Мусите в чомусь зізнатися.
Я не сприймав його серйозно, бо вважав його поведінку анахронізмом.
Другий раз мене викликали в зв’язку зі свідченнями в’язня на прізвище Гусак, молодого інженера, який працював на нашій дослідній станції. Ще рік тому він «зізнався», що належав до моєї організації і що я його завербував.
Слідчий запитав мене:
— Чи підтверджуєте зізнання Гусака?
— Ні.
— Що хочете в них спростувати?
— Дві речі: по-перше, я не контрреволюціонер і, по-друге, я не вербував Гусака.
— Що ви можете сказати про Гусака?
— Особисто я ніколи не почував до нього симпатії, але з цього приводу не можу стверджувати, що він контрреволюціонер. Якщо сказати правду, то я завжди вважав його за вашого вивідувача.