Згідно з угодою між Францією та Великобританією Німеччині було віддано Судети. Пізніше було захоплено Прагу. Великобританія надала Польщі гарантію допомоги, тож будь-яка спроба захопити польський коридор означатиме війну в Європі. Інші ж держави терміново озброювалися.
Втрата Австрії та Чехословаччини була для мене тяжким ударом.
Я вже не бачив вільної території в середній Європі на випадок звільнення з в’язниці. Мої думки скерувалися в бік Фінляндії та Швеції як майбутнього притулку.
Подія, що трапилася двома тижнями пізніше, ліквідувала прірву між Вурстою та нами. Опівночі він пішов на допит й повернувся вранці. Його плечі свідчили про тяжкі катування. Ми вирішили, що Вурста в усьому зізнався.
— Ці ваші люди подуріли. Так чи інакше я розповів їм усе. Мені вже нічого було приховувати. Але сьогодні вони вимагають від мене зовсім неймовірного. В Києві мешкає якийсь партійний секретар, який свого часу був у складі дипломатичної делегації в Празі в той самий час, коли там був і я. Однак я його ніколи не бачив. І сьогодні вночі слідчий вимагав від мене, аби я сказав, що той чоловік є одним із наших агентів у Києві та що саме до нього мене було послано з-за кордону. Я збунтувався. Тоді вони стягли з мене сорочку й штани і почали вдвох гамселити дрючками.
— Ну і що, зізнався?
— Ні. Я, звісно, можу все підтвердити, що мені? Шкода вашого партійного секретаря? Якщо ваше ДПУ сказилося, то це не моя справа. Але мені просто шкода тієї людини. Не розумію, навіщо я маю підставляти йому ногу?
Вурста був дуже витривалим щодо биття. Він витримав ще одну ніч, не зрадивши секретаря. Наступного дня його було спроваджено до начальника нашого відділу, який заборонив подальше биття.
Незважаючи на перелом, вони намагалися вживати старих методів.
Нова лінія поведінки з трудом прокладала собі дорогу.
Поволі до камери повернувся спокій. Вурста став членом нашого колективу, але членом другого гатунку. Ми повернулися до наших аполітичних розповідей.
Якось увечері я розповідав про свою роботу, про дослідну станцію охолодження до низьких температур, яку збудував.
Богуцький поїхав до лікаря. Лікар знаходився в головній в’язниці. Минуло майже дві години, коли він повернувся. Деякий час він прислухався, а потім перервав мене.
— Давай говорити про щось інше, — сказав він із роздратуванням.
Вночі Вурста пішов на допит. Богуцький запитав інших, про що я розповідав. Потім напав на мене — Ти здурів, Олександре Семеновичу? Як можеш говорити такі речі при шпигунові?
— А що я такого розповів?
— На підставі твоєї розповіді кожен ворожий льотчик зможе розпізнати станцію.
— Ти також міг би про неї все взнати, якби заглянув до харківського телефонного довідника.
— Але я тоді нічого не знав про її призначення.
— Я також нічого не говорив про конкретні наші роботи. Незалежно від того, Вурста вже ніколи не зможе передати своїх свідчень.
— Ти не знаєш, що цих людей масово вимінюють за наших.
Генерал довго не міг заспокоїтися. Інші також напали не мене.
Я перестав їм відповідати.
Через кілька днів після цього інциденту мене викликав слідчий.
Хтось йому вже доніс про цю справу. Можливо, наглядач, бо сперечалися ми голосно. Наглядачі в Києві носили м’яке взуття і часто підслуховували в’язнів за дверима, які не чули їхніх кроків.
Це був той самий слідчій, що й два місяці тому. Тоді він не справив на мене ніякого враження, сидів холодний, сердитий, недоступний. Тепер же прийняв мене блідий від гніву, звелів стати під дверима й почав:
— Ти, суко, негіднику! Брудному шпигунові передаєш державні таємниці? Ти ж був членом партії, а тепер видаєш речі, які тобі довіряла держава? Чи втратив всяке почуття обов’язку й честі? Чи в тобі вже нічого не лишилося, що зраджуєш країну? Будеш за це відповідати, це тобі так не минеться.
Коли він так кричав, я усвідомлював собі, якою безглуздою була ця сцена. Як він сам себе демаскував, апелюючи до мого почуття гонору як комуніста й радянської людини. Я мав час для того, аби заспокоїтися.
— Громадянине слідчий, — почав я, як тільки він заспокоївся настільки, що я міг вставити слово, — я звинувачений у шпигунстві.