Нарешті, вранці я прийняв рішення поговорити з Лейпунським.
Олександр Ілліч Лейпунський був єдиним із радянських людей, кого я одразу полюбив. Він випромінював чарівність, якій ніхто не міг протистояти. На той час було йому 33 роки. Середнього зросту, стрункий, з блакитними ясними очима й чорним волоссям. Його міцна статура свідчила про пролетарське походження. Він був найталановитішим серед молодих фізиків Радянського Союзу й знаходився на межі двох поколінь. Усі провідні фізики Радянського Союзу походили з царської інтелігенції, але вони чесно перейшли на бік радянської влади й самовіддано працювали над виконанням державних замовлень. Партія, однак, не мала їх за своїх. Вона вирішила створити свою пролетарську інтелігенцію і довірити їй керівництво культурним та науковим життям країни. Щороку до наукових інститутів приходили аспіранти, які пройшли промислову практику. Вони закінчували робітничі факультети, пізніше університети й поставали перед завданням стати науковцями. Не завжди найбільш талановиті відбиралися таким шляхом. Але партія вірила, що якщо вона посилатиме багато молодих пролетарів до вищої школи та в наукові інститути, то справжні таланти рано чи пізно проявлять себе.
Але поки що минуло мало часу, і фізики пролетарського походження, які могли б хоч трохи прирівнятися до вчених старої школи, ще не з’явилися. Лейпунський стояв на межі між двома віковими групами. Він походив з молодого покоління, яке здобувало освіту вже в радянські часи, але мав такий широкий науковий світогляд, якого молодь не знала. Був він пролетарського походження в радянському сенсі цього слова, його батько був робітником і будував шляхи.
Сам Лейпунський три роки працював на фабриці в провінції.
Він зміг приготуватися до навчання, вступив до комсомолу та партії й був направлений до фізичного інституту в Ленінграді, яким керував професор Йоффе. У 1929 році уряд України прийняв постанову про створення в Харкові подібного інституту. Майже всіх фізиків було набрано в Ленінграді, цьому старому центрі російської науки.
Директором було призначено представника старої школи Івана Васильовича Обреїмова. Молодий комуніст Лейпунський повинен був йому допомагати як «червоний директор». Керівництво інститутом поступово перейшло до його рук. Йому в той час було лише двадцять шість, але всі визнавали його незаперечний авторитет. Він легко, часто з усмішкою на вустах, залагоджував складні адміністративні справи. Довіряв людям, з якими працював, і ця довіра їх окриляла.
Не було в ньому нічого від наукового бюрократа. На початку свого існування інститут мав незначний адміністративний апарат, який виконував доручення науковців, не дуже дбаючи про ієрархію.
Лейпунський був дуже скромним у житті. У 1931 році я поїхав разом із ним до Москви отримувати дозвіл на видання фізичного журналу. Хоч я пробув на той час у Радянському Союзі всього декілька тижнів, ми встигли порозумітися дуже добре. У цей час заробітна плата комуністів обмежувалася так званим партмаксимумом, який не дозволяв отримувати більше, ніж 250 карбованців на місяць. Але ціни були високими, і це була дуже низька заробітна плата. Перед від’їздом я помітив, що черевики Лейпунького мають занадто великі дірки. Я сказав йому: «Олександре Іллічу, не можна так їхати до Москви та ще й до Народного комісаріату». На що він відповів: «Не маю інших. А купити нові зараз дуже дорого. Походжу в цих, улітку в нас майже немає дощів».
Лейпунський духовно теж знаходився поміж двох генерацій.
Він був далекий як від рафінованої інтелігенції старої школи, так і від примітизованої радянської. Він був дуже стриманим чоловіком, багато не говорив, але дуже уважно слухав, і було видно, що він усе розуміє. У розмові був настільки уважним, що співбесідникові, якщо навіть він говорив сам, завжди здавалося, що він брав участь у дискусії.
Він тепло привітався.
— У чім річ, Алексе? Щось негаразд?