— Залиште нас самих, сержанте.
Полевецький вийшов. Азак усівся, підпер голову руками, й мовив ніби приятельским тоном:
— Олександре Семеновичу, чи читали в газетах звіти з процесу П’ятакова, Радека, Муралова та інших?
— Частково читав, частково слухав по радіо.
— Чи знаєте біографії цих людей? Чи знаєте, що то були за люди?
— Знаю життя лише тих, хто свого часу відігравав значну роль у революційному русі.
— Чи не звернули ви увагу на ту обставину, що всі звинувачені капітулювали перед слідчими й зізнались у своїх злочинах?
Я мовчав.
— Олександре Семеновичу, були між ними люди, яким не можна відмовити у великій фізичній і психічній силі опору. Але й вони зламались. Візьміть, наприклад, Муралова. Цілих вісім місяців після арешту чинив він опір, вісім місяців відмовлявся від будь-яких зізнань, потім зламався й він.
Я мовчав.
— Чи думаєте, що ви сильніші за Муралова? Чи знаєте життя цієї людини?
Я дивився перед собою. Пригадав книжку Троцького «Моє життя» і описаний ним епізод про Муралова часів 1906 року:
«…З того часу бере свій початок моя непохитна дружба з Мураловим, як у війні, так і в політиці. Про цього чоловіка маю тут сказати принаймні декілька слів. Муралов — старий більшовик, який боровся ще в революцію 1905 року в Москві. У Серпухові під Москвою в 1906 році він поринув у вир погрому, організованого Чорною сотнею, як завжди, під захистом поліції. Муралов дивовижний гігант, людина, чия відчайдушна відвага дорівнює його шляхетній доброті. Якось разом з іншими представниками лівих він опинився в будинку земства в оточенні ворогів. Муралов з револьвером у руці вийшов з будинку й пішов на натовп, який розступився перед ним. Але якась агресивна група Чорної сотні заступила йому дорогу. «Розійдись!» — заволав гігант і підніс догори револьвера. На нього накинулись. Він застрелив одного нападника на місці, а другого поранив. Натовп відступив. Не притишуючи кроку, Муралов, немов криголам, розітнув натовп і пішов у напрямку до Москви.
…Його процес тривав понад два роки і, незважаючи на шалену реакцію, закінчився виправданням».
Думаючи про цей епізод, я дивився на протилежну стіну, де висів портрет Дзержинського. Знову пролунав голос капітана:
— Олександре Семеновичу, Муралов був колись революціонером і одним з найвідважніших бійців, яких ми мали. Все життя був солдатом. Чи не гадаєте, що будете сильніші за нього?
Я звернувся до Азака:
— Громадянине капітане, скажіть мені, як то можливо, що старий революціонер зміг підняти руки проти власної країни, проти революції, проти робітничого класу й проти соціалізму?
— Олександре Семеновичу, революція поглина людей повністю, як сухий пісок воду. Найменший конфлікт з партією, найменші відхилення неодмінно ведуть до злочину. Класовий ворог прокладає собі шлях в щілини між партією та людьми, які відхилилися від генеральної лінії. Людина може бути за нас або проти нас. Троцькісти добре про те знають.
— Громадянине капітане, можливо, ви й маєте рацію, але ж це все ніяким чином мене не стосується. Моя політична активність у Радянському Союзі обмежувалась лише читанням газет. Мене цілком поглинала технічна та адміністративна робота.
— Це неправда, громадянине звинувачуваний. Праця в інституті тільки маскувала ваші контрреволюційні злочини. Ви підступний і тому дуже небезпечний ворог.
— Мені нема чого на це сказати.
— Ми змусимо вас заговорити. Маємо у своєму арсеналі для того доволі засобів. Якщо нам вдалося викрити та поставити на коліна таких людей, як П’ятаков, Муралов та Радек, то хіба ми не знайдемо управи на вас, Олександре Семеновичу?
— Ці люди шпигували проти радянської влади, а я ні. А це велика різниця.
— Бачу, що ви є заклятим ворогом. Чи не гадаєте, що ми завжди розмовлятимемо по-приятельски? Але це скоро зміниться, і тоді настане плач і скрегіт зубів; будете прохати про помилування, але буде пізно. Іще раз, Олександре Семеновичу, моє останнє до вас слово:
переходите на наш бік чи ні?
— Громадянине капітане, я розповів вам усе, що міг розповісти.
Не винен я в злочинах, у яких ви мене підозрюєте, і не можу робити органам радянської влади інших зізнань, як тільки говорити чисту правду… — Досить! Я більш не маю про що з вами говорити!