Він подзвонив і з’явився Полевецький.
— Товаришу Полевецький, більше ніяких розмов з цим чоловіком. Ми мусимо вжити інших заходів.
А потім на мою адресу:
— Пізніше ми вияснимо, що з вами робити, чи заарештувати відразу, чи трохи почекати. В усякому разі, на радянській землі місця для вас уже немає. Або будете годувати білих ведмедів, або… Про все інше довідаєтесь у свій час.
І до Полевецького:
— Спровадьте його.
Я пішов за Полевецьким. Він мовчки підписав мені у своєму кабінеті перепустку й викликав дзвінком солдата. Ніхто не промовив жодного слова. Він навіть не зреагував на моє прощання. Солдат спровадив мене вниз і показав вартовому перепустку. Варта тим часом отримала наказ завернути мене назад. Серце моє завмерло.
Тепер уже мене звідціль не випустять. Я йшов за солдатом немов напівмертвий. Полевецький поклав переді мною аркуш паперу для підпису. Виявилось, що це те саме забов’язання, яке я вже підписував першого разу: наказано мовчати, якщо не хочу наразитися на найвищі кари за порушення державної таємниці.
— Спробуйте ще раз порушити забов’язання. За другим разом це не мине вам безкарно, Олександре Семеновичу.
— Відведіть його вниз, — сказав він солдату.
Цього разу варта мене пропустила.
Я прийшов саме на обід. Не чекаючи питань, сказав Мерселеві:
— Не знаю, що вони збираються зі мною зробити. Цього разу не веліли приходити знову і, мабуть, вже не викликатимуть. Я вирішив виїхати, якщо вони мені це дозволять.
— Ти це серйозно, Алексе? — запитав він сумно. — Чи, дійсно, так треба?
— Так, треба, і я не можу уявити нічого кращого для себе. Було б дуже добре, якби й ти, Марселю, виїхав зі мною.
— Алексе, ти сам знаєш, що це нісенітниця. Маю тут дружину, дитину й люблю свою роботу. Я ні за що не виїду.
— Дружину й дитину міг би забрати з собою.
— Оленці ніколи не дадуть закордонного паспорта. Зваж, як Шура довго на нього чекає.
Шура була товаришкою мого приятеля Аді Тауссіга, австрійського інженера, який повернувся до своєї країни й хотів, аби дружина виїхала до нього.
— Шура комсомолка, — відповів я. — Вона не хоче брати австрійського паспорта, бо не хоче позбутися радянського громадянства. З австрійським громадянством вона отримала б свій закордонний паспорт через декілька днів і могла б не пізніше, як через тиждень, уже виїхати.
— А чи не думаєш ти, що Олена також відмовиться поміняти громадянство, навіть якби я вирішив покинути цю країну? Адже вона ніколи не зможе сюди повернутись!
Я мовчав. Як віддані ці люди своїй країні та її справам. І як їм за те віддячують. Олена, як дружина Марселя й австрійська громадянка, мала б повну можливість виїхати до його родичів за кордон. Була вона проста дівчина з українського села. Знала закордонне життя лише з фільмів. Знала чудові черевики й сукні, які носять іноземці, що іноді приїздять сюди. Закордон вона сприймала як казкову країну. Але, з іншого боку, знала: то ворог. Вона була вихована у звичайних для радянської молоді поглядах і відкидала з погордою навіть думку про те, щоб відмовитись від свого громадянства та шукати в Англії чи Америці кращого життя. То здавалося їй зрадою. Обоє вони жили в злиднях. Особливо в останні місяці, коли народилася дитина, а Марсель втратив роботу. Але вона була щаслива тим, що Марсель був з нею, що він готував її до університету. Вони займали одну кімнатку в трикімнатній квартирі. У Відні Марсель мав велику віллу. Сам він був чоловіком без претензій, а Олена вважала їхню кімнатку за найкраще помешкання, яке тільки можна собі уявити. Вона була б зовсім щасливою й задоволеною, якби не приспіли всілякі турботи останніх років. Боротьба в інституті, арешт моєї дружини, звільнення Марселя з роботи, а зараз ще й моя справа.
Її батько помер у 1921 році під час великого голоду. Єдиного брата вона втратила під час голоду вже по колективізації, а зараз дуже була стурбована перспективою нової хвилі збурень, підозр та небезпек.
Держава, чи як кажуть на селі — влада — була завжди для селян елементом ворожим. Вона то тут, то там хапала свої жертви, і їй треба було платити данину. Село — то зовсім інша річ. Вона любила село й ніяк не хотіла з ним розлучатись. Щось з тих селянських уявлень залишалося в Олені ще й досі, хоч уже багато років вона жила серед нас, іноземців, читала книжки, починала вчити основи теорії марксизму й потроху розуміти, з якою метою це все робилося: революція, соціалістичне будівництво і так далі.