Після обіду я пішов до інституту, щоб побачитися з директором.
Застав Олександра Ілліча в його кабінеті.
— Олександре Іллічу, — почав я, — я вирішив покінчити з роботою в інституті. Хочу виїхати в кінці лютого.
— Чи встигнете за місяць зробити все необхідне для того, щоб Комаров міг продовжити вашу справу без втрат для роботи?
— Зроблю все, що треба. Місяць — то дуже багато часу. Ми давно вже працюємо разом, і Комаров уже призвичаївся до керівництва. Постараюся забезпечити будівництво й монтаж необхідними матеріалами, машинами та інструментом, щоб до завершення робіт не виникло якихось ускладнень.
— Шкода, Алексе, що не зможете побачити початку роботи станції. Всі знають, що ви вклали в це будівництво своє життя.
— Сашко, я не маю вибору.
— Я розумію, Алексе, що вами керує. Прикро мені, що до того дійшло. Принесіть мені вашу заяву про звільнення і я оформлю відповідний наказ.
Він підвівся й подав мені руку. Я хотів його запитати, чи розмовляв він з Мазо, але стримався. Він сам добре бачив, який я занепокоєний та як чекаю на якусь звістку від нього; якщо мовчав, то мав для того підстави. Він навіть не запитав про те, як пройшов останній допит.
— Бувай здоров, Сашко.
Я вийшов.
Наступні тижні я готувався до від’їзду. Я не знав, звичайно, чи мене випустять, і старався не дуже радіти до того часу, поки не залагоджу цю справу з ДПУ. Я не міг полишити державу без дозволу тих самих людей, які вже понад тиждень піддавали мене найдикішим звинуваченням. Іноземець, який хоче виїхати з країни Рад за кордон, повинен піти до обласного виконавчого комітету (облвиконкому), і здати свого паспорта, який потім потрапить до ДПУ. Іноземець повинен назвати прикордонну стацію, через яку хоче виїхати, а також вказати термін виїзду. До паперів треба прикласти дві фотокартки, одна з яких буде відправлена до прикордонної станції. Начальник ДПУ прикордонної станції отримає від начальника харківського ДПУ повідомлення про те, що громадянин Олександр Семенович Вайсберг перетне прикордонну станцію між 1 та 10 березня. Належить його пропустити. Мені доводилось перетинати радянський кордон декілька разів в обох напрямках. Кожного разу гепеушники в Шепетівці вітали мене як свого старого знайомого. Вони отримували від свого начальства повідомлення про мій виїзд і мали у своїй канцелярії моє фото та мій підпис. Ця процедура унеможливлювала радянському громадянинові покинути країну з паспортом украденим, позиченим або підробленим. Нелегальний виїзд, якщо йдеться про європейський кордон, був також неможливим. Прикордонна смуга завширшки в 60 км упродовж усього кордону суворо пильнувалась.
Потрапити туди можна було лише з дозволу ДПУ. Не можна було навіть з’явитися поблизу кордону без того, щоб не викликати підозру.
Через деякий час я вирішив, що краще буде, якщо я подамся на тиждень чи два до Москви й там отримаю виїзну візу. Потім я цю думку полишив. ДПУ спостерігає за мною дуже пильно й безперечно повідомить московські інстанції. А оскільки я живу в Харкові, московське ДПУ ніколи не дасть мені дозвіл на виїзд без погодження зі своїми харківськими колегами, товаришами Азака та Полевецького. Я визнав за краще трохи перечекати. Обстановка в країні після процесу П’ятакова та інших була вкрай напруженою. Підозра до всіх іноземців піднялась до найвищого ступеню.
Опріч того, я вирішив, що незалежно від розмови Лейпунського з Мазо вважатиму, що мене мають заарештувати й відповідно до цього діяти. Після арешту моєї дружини її мати та я зробили все можливе, щоб їй допомогти. Зверталися до ленінградської військової прокуратури та генерального прокурора в Москві. Спочатку справа мала вигляд цілковито безнадійний, але поступово ми знайшли шлях до посадових осіб, від яких залежала доля моєї дружини. Ми зібрали серед членів партії клопотання на її користь, що стверджували лояльність моєї дружини. Багато членів Академії наук стали на її захист. Все це призвело до того, що прокурор скасував головні пункти звинувачень. Моя теща добре вивчила шлях до тих людей.
Для звичайного радянського громадянина, а тим паче для іноземця, шлях той був повністю закритий. Просто було невідомо, до кого треба звернутись із заявою чи клопотанням. Я хотів, щоб моя теща та її син, який працює в Москві інженером, у разі мого арешту мобілізували всіх своїх впливових приятелів. Тож належало негайно повідомити московських родичів про мої справи, але я не знав, як це краще зробити. Написання листа було б заходом надзвичайно небезпечним. Не можна було також і зателефонувати. Поїхати б на день до Москви, але цього не хотілось би зараз чинити, бо ДПУ може зрозуміти це як втечу й одразу мене заарештувати. Залишалось одне — послати до Москви друга, але я ще не вирішив, кого саме.