Марселеві я вже розповів усе. Він вислухав мене мовчки й пішов на роботу смутний і пригнічений. Але посилати його до Москви було не слід. По-перше, він не полишить своєї роботи і, по-друге, він зовсім не мав дипломатичного хисту.
Кількома днями пізніше питання вирішилося само собою — Мартін Руеман зібрався до Москви у відрядження. Це була цілком підходяща для залагодження моєї справи людина. Був він дуже мовчазним та відданим мені. До того ж мав британське громадянство, що значною мірою захищало його від ДПУ. Я вирішив поговорити відверто з Руеманом та його дружиною.
…З Мартіном Руеманом я познайомився влітку 1931 року в Монахіумі. Тогочасний директор інституту Іван Васильович Обреїмов доручив мені зав’язати контакт між Українським фізико-технічним інститутом (УФТІ) та обласною промисловістю. В той час було висунуто гасло: «Лицем до виробництва!» Для нашого інституту це означало надавати всіляку можливу допомогу процесові індустріалізації краю. Наш інститут був створений не стільки для вирішення технічних проблем, скільки для наукових досліджень на терені новітньої фізики, і його провідні фахівці не дуже цікавилися технічними проблемами, але я був ентузіастом індустріалізації і був би радий випробувати свої організаторські здібності на терені поєднання науки з промисловістю. І інститут мав велику кріогенну лабораторію. На той час низькі температури використовувались у промисловості головним чином для розділення газів. Була також потреба в проведенні науково-технічних досліджень, необхідних для забезпечення створення потужного азотного виробництва, передбаченого п’ятирічним планом. Працюючи з різними промисловими трестами, наша лабораторія взяла на себе проведення вимірів сталих величин для газів та їх сумішей. Однак наш штат був не досить потужний для такої роботи, у Радянському ж Союзі на той час бракувало науковців та техніків у галузі низьких температур, і тоді було вирішено запросити фахівців із-за кордону. Шукати людей за кордоном було доручено мені. Мої берлінські приятелі звернули мою увагу на Руемана. В серпні 1931 року я був у Відні й звідти зателефонував до Мартіна Руемана, який мешкав тоді в Штутгарті. Ми домовилися зустрітися в Монахіумі. Він приїхав з дружиною і справив на мене досить гарне враження. Був середнього зросту, чорнявий, з м’якими рухами. Англієць за походженням, він у своїх манерах відрізнявся приємною свободою, яку прищеплювала дітям представників правлячого класу загальна публічна шкільна система. Тримався стримано, але завжди був готовий прийти на допомогу, особливо своїм друзям, найскладніші ситуації сприймав з усмішкою на устах. Мені одразу здалося, що йому в нас сподобається й що він вживеться в атмосферу соціалістичного будівництва.
Мартінові було 16 років, коли він разом із батьками переїхав до Німеччини. Родина по переїзді взяла німецьке громадянство. З приходом же до влади Гітлера Мартін вирішив повернутись до британського громадянства. Ми були як раз у Москві, коли він повідомив мене про свій намір. Я трохи сумнівався в можливості його здійснення.
Він посміхнувся й сказав, що в англійців це не складає великої проблеми. Через два дні він прийшов до мене в готель і показав два новеньких паспорти — для себе та своєї дружини. Я запитав його:
— Мартіне, як тобі вдалося це зробити?
— Алексе, це було зовсім просто. Пішов я до генерального консула, розповів йому свою історію, сказав, що існуючий у Німеччині державний устрій мене не влаштовує, та що я знов хочу стати англійцем. Консул дав мені заповнити два бланки й попросив наступного дня принести дві фотокартки. Вчора я вручив йому фотокартки, а сьогодні вранці отримав готові паспорти. Я сам трохи здивувався такій довірливості консула й запитав його: «Чому ви повірили в те, що я вам розповів?» На що він відповів: «Маю доказ. Ви розмовляєте англійською, як наш учень загальної школи, а то вміє лише той, хто виріс у нашій країні».
Його дружина прусачка Варвара Руеман була виліплена із таєї глини, з якої, звичайно, ліплять фанатиків. Шалена в усіх проявах, її погляди були завжди сформовані, а рішення вона приймала миттю під впливом своїх внутрішніх переконань, без будь-якого узгодження їх із дійсністю. Вона була відважною жінкою і цілком віддавалася будь-якій справі, яку вважала справедливою, але була не здатна судити об’єктивно. В боротьбі з Давидовичем, під час конфлікту в інституті, йшла за мною в огонь і воду, але була твердо переконана, що саме ми були справжніми послідовниками Сталіна, а не Давидович та його прибічники. Для неї не було сумніву, що вони представляють темні сили апарату, що перекручують добру волю вождя.