— Олександре Іллічу, я хотів би з вами поговорити, але не тут.
— Прийдіть до мене через півгодини до директорського кабінету.
Я застав у нього Шубникова.
— Зачекайте хвилинку, Алексе, зараз я звільнюся.
Коли Шубников вийшов, я сів за стіл навпроти нього.
— Олександре Іллічу, маю враження, що останнім часом ви мене уникаєте. Я розумію чому, але я не можу не поговорити з вами про це.
— Алексе, ви кажете дурниці! Хоч би навіть я й хотів, то не міг би цього зробити. Занадто довго я з вами співпрацював, про це знає кожен. Ваша справа стала моєю справою. Я повинен вам допомогти, хочу я того, чи ні. Але я хочу. Я казав, що є можливість вам допомогти.
— Ви обіцяли поговорити з Мазо. З того часу минуло вже два тижні. Чи ви говорили з ним?
— Так. Але зараз я не можу нічого про це розповісти. Гадаю, що за день або два я зможу це зробити. Прошу принести вашу заяву про звільнення. До 15-го я мушу оголосити про вашу відставку.
Наступного ранку я приніс йому заяву. Він прочитав її й потім сказав:
— Алексе, ми маємо звичай, що людині, котра зробила стільки, скільки ви, оголошується подяка від імені інституту при звільненні.
З огляду на те, що сталося, у вашому випадку мені буде важко зробити це офіційно. Не хочу вчинити вам прикрість і тому питаю: чи потрібна вам інститутська подяка?
Спочатку я хотів погодитися з ним, щоб не ускладнювати ситуації, але, зрештою, попросив часу на роздуми, щоб порадитися з Марселем та Руеманом.
Після обіду я повернувся.
— Олександре Іллічу, якщо це не завдасть вам великих клопотів, я хотів би, щоб слова визнання потрапили до наказу. Це для мене важливо.
Лейпунський повернувся до мене.
— Навіщо вам це, Алексе? — запитав він замислено.
— Послухайте, Олександре Іллічу, я не полишаю революційного руху. Незважаючи на те, що мене тут спіткало, я хочу за кордоном знову вступити до партії. Мені буде тяжко жити поза лавами революційного робітничого руху. Сім років, проведених тут, є перервою в моїй партійній біографії. Довідка інституту з позитивною оцінкою моєї діяльності в Радянському Союзі допоможе мені знову зайняти місце в партії. Мені й так тяжко. Виїзд із Радянського Союзу без формального дозволу партії й Комінтерну матиме вигляд втечі. Але це ж не є втечею, Олександре Іллічу?
— Ви маєте рацію, Алексе, буде зроблено. Було б негарно відмовити вам у тому, на що ви маєте повне право. Залиште мені чернетку.
Ми попрощалися.
15-го лютого Лейпунський надіслав мені копію наказу про має звільнення. Складався він із двох частин. Перша частина була дуже лаконічною й полягала вона у ствердженні, що директор інституту задовольнив заяву про відставку та звільнив мене з 1 березня від усіх моїх обов’язків. У другій частині наказу Лейпунський тепло перерахував усі мої заслуги перед інститутом та промисловістю. Документ закінчувався словами: «Висловлюю вам подяку від свого імені та від імені інституту».
Мої приятелі були ошелешені виразами з того документа. Я сам ніколи не чекав від Лейпунського такої відваги. Він був добре проінформований про кожну дрібницю грізної ситуації, в яку я потрапив.
Але він був не лише хоробрим, але й мудрим. Наказ не було оголошено по інституту, він залишився в директорських документах.
Я отримав його копію. Бухгалтерія, яка на підставі наказу про звільнення мала зі мною розрахуватися, отримала лише першу частину документа. Отже, я дістав те, що мені було потрібно для Комінтерну та австрійської компартії, а Лейпунський уникнув провокування ДПУ оголошенням наказу, що могло бути розцінено як виклик.
17 лютого 1937 року раптово помер Орджонікідзе. Це було ударом для всіх нас. Ми розуміли, що народ втратив свого захисника при дворі тирана. У Народному комісаріаті важкої промисловості мало було людей, котрі б не любили наркома. Більшість називала його Серго — так його йменували ще під час підпільної боротьби на Кавказі. Цінували його за енергію, любили за чемність та доброту. Ми відчували, що доки Серго є членом Політбюро й керує важкою промисловістю, нічого поганого з нами не трапиться. Він умів нас боронити. Так випало, що наступного дня на жалобному мітінгу я опинився поруч із Лейпунським. Ми стиха розмовляли.
— Алексе, чи ті люди з того часу вас ще викликали?
— Ні.
— Здається, що справа завершена й ви можете виїхати.