Я пригадував теоретичні проблеми, для розв’язання яких на волі я не мав ні часу, ні бажання. Тепер же я мав змогу ними зайнятись, обдумував курс фізики, який мав би задовольнити найтупіших студентів. Решту дня присвячував проблемам житлового будівництва, що було для мене актуальним заняттям. У Радянському Союзі воно стало моїм хобі. Коли ми проектували ДСГО, мені часто доводилось міняти плани архітектора. Особливо це торкалося житлових будинків та приміщень інституту. Зрештою, архітектор поскаржився Лейпунському на безліч змін, і мене назвали «архітектор Вайсберг».
Тепер я подумки продовжував своє улюблене заняття. Проектував помешкання, що відповідали б певним вимогам. Наприклад, щоб усі покої були, по можливості, квадратними з безпосереднім входом з передпокою до кожного з них, а також пов’язаними між собою дверима. Лазенька мусить мати власне освітлення, а передпокій не займати багато місця. Мережа водогону має бути мінімальною, аби заощадити кошти при будівництві. Я будував у стилі вілл, які подумки завжди переносив до Сиверингу, передмістя Відня. Розмірковував я й над урбаністичними проблемами, з якими стикався трохи в Москві, де якраз обговорювався десятирічний план перебудови столиці. Де розмістити гаражі, якщо в 1950 році кожен мешканець Москви матиме своє авто? Найбільшою групою працівників будуть тоді водії. В пролетарській Москві нікому не приходило в голову, що працівники міністерств самі зможуть водити свої автомобілі. Я також не був винятком.
Найтяжча пора була після обіду, поки ще було видно. Під вечір мою свідомість огортав якийсь дивний спокій. Я вже не озирався навколо, а спокійно сидів собі на краю ліжка. Чи то було чекання наближення ночі, чи радість від думки про сон, чи те й інше разом?
Напевно я того не знаю. На свободі щось подібне я відчував, лише приймаючи заспокійливі ліки наркотичної дії. В усякому разі, кожного ранку я починав нудьгувати за вечором.
Поволі минали дні. Я щоразу призначав собі нові терміни початку слідства. Спочатку уявляв, що за два тижні буду вільний. Пізніше про волю я вже перестав мріяти, чекав лише одного — кінця самотності.
Певну різноманітність у моє життя вносили передачі від Оленки. Коли в перший день я отримав на обід суп, то думав, що то лише перша страва й був дуже здивований, коли виявилося, що то був увесь обід. Я не міг собі уявити, що доросла людина може насититись ячмінним супом без шматка м’яса. Пізніше призвичаївся до того. У внутрішніх політичних в’язницях давали: о 8 ранку 500 грамів хліба й кухоль чаю з одним шматочком цукру. Хліб був глевкий і малопоживний. У полудень близько трьох чвертей літра ячмінного супу й увечері знов те ж саме. Пізніше я переконався, що цього раціону заледве вистачало для того, щоб людина не померла з голоду і то за однією умови: не вільно було марнувати енергію, тобто здійснювати якісь зайві рухи. Люди перетворювалися на кістяки, але потім їхня вага стабілізувалась. Якщо ж при цьому виконувалась якась фізична робота, то швидко наставав кінець.
Наступного дня, після розмови з сержантом Дрешером, спеціальний тюремник приніс мені передачу від Олени. Він ретельно все розпакував і виклав на ліжко. Потім забрав упаковку, дав мені розписатися в карточці про отримання передачі й пішов геть. Олена мене розчулила. Вона прислала мені найвишуканіші ласощі. Апельсини, які важко було дістати в ті часи в Радянському Союзі, шоколадки й таке інше, і все в досить великій кількості. Напевне гадала, що я сиджу не один і маю з ким поділитися. Або ж вважала, що мій організм потребує значних резервів на тяжкі дні, які можуть надійти, якщо в мене буде відібрано право отримувати передачі. Тут вона мала рацію. Ці передачі вносили якусь різноманітність у моє монотонне життя.
Нарешті, ввечері 16 березня, коли я вже лагодився лягати спати, настала велика година. Мене було спроваджено на перший допит.