Усе це глибоко стурбувала Вегерера, котрий розповів мені цю історію. Але ще більш вражаюча історія чекала на нього в наступні два дні. Його викликала інститутська комісія. Це потягло за собою також виклик до таємної поліції. Там зажадали пояснень із приводу його непідтверджених відкриттів, і це загрожувало йому втратою свободи за шахрайство.
Два члени комісії, професор Перчик та професор Петровський, попросили мене допомогти йому. Але оскільки я ніколи не був близьким до Вегерера, а технічні проблеми виходили за межі мого фаху, я відхилив їхню пропозицію. Професор Петровський, котрий був уже літньою людиною та членом партії з часів революції 1905 року, апелював до мене як до комуніста. Він стверджував, що ця справа має велике міжнародне значення і мій обов’язок допомогти прояснити всі обставини цієї заплутаної історії. Моє знання іноземних мов стане мені при цьому в пригоді. Я погодився.
Два наступні тижні ми воювали з заплутаними фактами, але не змогли досягти повного успіху. Підмурки для підозри Вегерера були дуже капітальні. Було знайдено рахунок однієї з віденських фірм, за яким Вегерер кілька років тому купив у неї декілька діамантів. ДПУ оголосило лист від його зниклої дружини, в якому вона звинувачувала його в обмані Радянського Союзу. Але було неможливо встановити, чи мав він успіх у здійсненні досліду, котрий пізніше не зміг повторити, а чи він свідомо йшов на шахрайство.
Тим часом мені вдалося пролити деяке світло на таємничу містерію із зникненням його дружини. Я пішов познайомитися з Кауфманом, який справив на мене дуже гарне враження. Серед речей, які Еллі залишила в його будинку, я знайшов календар, у якому вона дуже фрагментарно і примітивно вела свої щоденні записи. Чотири сторінки були вирвані з цієї книги. Вони стосувалися днів з 24 по 28 лютого 1933 року. Тоді я заглянув у її паспорт. Це були якраз дні її повернення до Москви з Австрії, де вона доглядала чоловіка після операції. Контрольні штемпелі в її паспорті свідчили про те, що вона зробила зупинку в Польщі, і якраз ці чотири дні провела у Варшаві. Пізніше виявилось, що вона в цій подорожі познайомилась з італійським дипломатом. Подальше розслідування виявило той факт, що вона збиралася поїхати з ним на Капрі. Було також знайдено текст телеграми, яку вона надіслала до Капрі. Але я ніколи так і не довідався, чи вдалося їй покинути країну за допомогою італійського дипломата й без відома ДПУ, чи вона позбавила себе життя після спроби вбити власну дитину.
Опис тієї історії зайняв два вечори слідства. Я намагався скоротитись, але це щоразу викликало спротив Полевецького. Врешті я зрозумів, що його інтерес до цієї справи не мав нічого спільного з моїм слідством. Він просто особисто зацікавився цією захоплюючою історією і слухав її, як дитина слухає казку. Навряд чи він зробив хоч якусь помітку в зошиті, доки я говорив. Полевецький зовсім не перебивав мене. Упродовж цих двох вечорів наші стосунки змінилися. Щезла його агресивність. Моя розповідь додала йому доброго настрою, і він навіть дозволив мені брати в камеру газету, яку я, правда, наступного дня мав повертати. Я вже майже місяць провів у в’язниці, а знати про свою справу більше не став. Однак, мої нерви заспокоїлись, і я не мав бажання форсувати події. Я все ще сподівався, що рано чи пізно Полевецький прийде до висновку, що слідство не дало матеріалу для звинувачень і мене або звільнять, або вишлють із країни. Я швидко звик до думки, що мене вишлють із Радянського Союзу і, виходячи з цього, будував свої плани на майбутнє.
Через декілька днів мене викликав капітан Азак. Він привітав мене саркастичною посмішкою.
— Тепер ви наш гість. Як вам у нас подобається, Олександре Семеновичу?