— Я просто не міг стриматися, слухаючи безпардонну брехню Ярового.
— Звинувачуваний Вайсберг, застерігаю вас проти ображання свідка. Він так само знаходиться під охороною закону, як і слідчий.
В’язничні правила передбачають найтяжчі санкції за такі вчинки.
— Хіба мені вже не вільно боронитися?
— Можете боронитися, але не маєте права порушувати правила ведення слідства. Чи підтверджуєте зізнання свідка Ярового?
— Ні, не підтверджую!
— Чи маєте ви що-небудь додати до його зізнань?
— Мені нема чого додати, натомість мушу заперечити все зізнання. Прошу дозволити мені викласти так, як усе було насправді.
— Говоріть.
— Дійсно, ми поїхали того недільного дня на прогулянку з кількома приятелями — зарубіжними фізиками. Попросили зупинити авто. Сам я залишився в машині. Жінки ж пішли полем збирати квіти й наблизились до гаю. Тут з’явився вартовий і звернув їхню увагу на те, що вхід до гаю заборонено. Після цього вони повернулися, ми сіли в авто й поїхали. Оце, власне, й усе.
— Чи мали ви з собою фотоапарата?
— Ні, не мав. Можливо, мав хтось із моїх приятелів, я не пам’ятаю.
— Ви заперечуєте, що фотографували об’єкти військового призначення?
— Заперечую. Я взагалі нічого не фотографував, а про те, що там було закрите летовище, я довідався вперше зараз із свідчень Ярового. Якщо він так докладно поінформований, то я гадаю, громадянине слідчий, вам слід би було з’ясувати, звідки у свідка Ярового такий інтерес до військових об’єктів.
Полевецький зірвався з місця й почервонівши від гніву зарепетував:
— Що ви собі дозволяєте? Я тут слідчий чи ви? Хочете нас навчити, як маємо робити нашу справу? Ви й досі не зрозуміли свого становища! Вранці вже переконаєтесь, що гра ваша скінчена.
Я не дав себе залякати й перехресними запитаннями, хотів виявити протиріччя у свідченнях Ярового. Коли Полевецький це спостеріг, він заборонив мені задавати питання. Я запротестував проти того й зажадав, щоб мені в інтересах правди було дозволено звертатись безпосередньо до Ярового. Я був переконаний, що Гриша цього не витримає й відмовиться від свого упереджено складеного та підписаного зізнання. Полевецький не дозволив жодного питання на адресу свідка. Потім склав протокол, і дав його нам обом до підписання. Яровий ще раз підтвердив свої зізнання. Я запротестував. На тому очна ставка скінчилася.
Наступного дня я застав у слідчого Комарова. Його вигляд розчулив мене до живого. Я намагався заглянути йому в очі, але він ухилявся й дивився в підлогу. Його обличчя було змертвілим.
— Чи знаєте цю людину? Як її звати?
— Це Петро Фролович Комаров.
— Чи ви знаєте підсудного? — звернувся він до Комарова. — Як його звати?
— Це Олександр Семенович Вайсберг, — відповів Комаров.
— Чи маєте якісь особисті непорозуміння з Комаровим?
— Навпаки, ми були приятелями.
Комаров встряв до розмови.
— Ми ніколи не були приятелями. Тільки й того, що нам добре разом працювалося.
— Не знаю, як ти це називаєш, Петю. Але я завжди мав до тебе почуття приязні й ніколи цього не приховував. Свого часу я гадав, що це взаємне почуття, але, можливо, я й помилявся.
— Звинувачений Вайсберг, не ведіть тут ніяких приватних розмов, — зупинив мене Полевецький. — Будете мати можливість пізніше задати питання свідкові, але лише через мене.
Він звернувся до Комарова:
— Свідок Комаров, чи ви підтверджуєте підписані вами зізнання?
— Так, підтверджую.
— У такому разі я зачитаю їх звинуваченому.
«…У той день почав Вайсберг вести зі мною розмови на тему вбивства товариша Кірова контрреволюційною троцькістською організацією Ніколаєва. Вайсберг розповів мені, що він не вірить в усю ту справу. Троцькісти є марксистами й тому, як і всі революційні марксисти, є противниками індивідуального терору. Виключено, щоб справжній троцькіст схопився за зброю для здійснення терористичного акту».