Його висловив сам Комаров, а швидше ДПУ через Комарова.
Насправді, я не вірив жодному слову з того, що розігрувалося на великих процесах. Я бачив, що то була вищої міри безсоромна фальсифікація дійсності; сенс моєї розмови з Комаровим полягав для мене в тім, щоб висловитись і обмінятися з рідною душею кількома словами, промовистість яких і правдиве значення зрозуміли і я, і він, нічим при цьому не ризикуючи. Ми користувалися мовою таємною, як це на той час у всіх помешканнях Радянського Союзу чинили між собою приятелі, чоловіки з дружинами, батьки з дітьми. Країна просто була неспроможна перетравити того, що вся стара гвардія революції, герої Жовтня та громадянської війни виявилися нічим іншим, як бандою продажних агентів, саботажників, диверсантів і шпигунів. Треба було якось висловитись. Явне слово могло коштувати волі й життя. А тому підбирали речення, що мали приховане значення, які, однак, допомагали висловити те, що було на думці.
Якби ДПУ вже після Комарова й після всіх натисків слідства змусило мене зізнатися в тому, що я насправді думав, то мої зізнання мало в чому відрізнялись би від того, що було написано в протоколі зізнань Комарова.
Якби я мав змогу стати перед нормальним слідством і нормальним судом, які хоч трохи зважали б на закони цієї країни та конституційні права свободи думки й слова, то найкращим для мене було б сказати:
«Ніколи я насправді не говорив того, що приписує мені Комаров, але завжди мав це на увазі. Я переконаний, що величезна більшість російського народу не вірить ані жодному слову з того, що пишеться у ваших газетах! Троцькісти, бухарінці, зінов’євці — то є опозиційні елементи в лоні революційного робітничого руху, а зовсім не групи, що здійснюють брудну роботу в інтересах німецького та японського фашизму.
Муралов для мене герой громадянської війни й Жовтневої революції, а ніякий не агент гестапо. П’ятаков для мене геніальний організатор індустріалізації країни, а ніякий не полохливий убивця, що наказав зіпсувати вентиляцію в кемеровських копальнях, аби лише загинули кілька нещасних робітників. Троцький для мене — творець Червоної армії та керівник петроградського повстання, а ніякий не зрадник, що змовився з заступником Гітлера Рудольфом Гесом про те, щоб віддати гітлерівцям Україну, а японцям — Амурську область. Ці люди, можливо, мали свої погляди, але ж весь народ знає, якими вони були революціонерами. Неможливо, щоб у революційній партії, навколо якої в усіх країнах світу згуртувалися мільйони робітників та інтелігенції, всі люди думали однаково. Єдина лінія та спільний погляд мусять бути вибороні в дискусіях опозиційних груп. Хто цього не хоче розуміти, той перетворює партію або у військову організацію, або в деспотичну олігархію. Той паралізує революційні сили демократії й утверджує негативний відбір, у якому до керівництва господарським і духовним життям країни прийдуть найгірші: підлабузники й лизуни, брутальні й безсоромні кар’єристи Тим самим створюється прошарок привілійованих паразитів, існуючих за рахунок визиску працюючих».
Так мав би говорити революціонер. Однак, у державі ДПУ людина з такими намірами ніколи не стане перед відкритим судом.
Ніде. Такий чоловік має проявити себе вже на етапі попереднього слідства. Якби він замаскувався й чекав на відкритий суд, то мусив би себе перед ним безнадійно здискредитувати підписанням протоколів слідства, в яких дотримувався іншої лінії. Слідство тоді могло б позбавити його визнання всякої вартості через протиріччя з підписаними протоколами. Натомість герой, який кине виклик ДПУ, вже на етапі слідства буде таємно засуджений на смерть, і ця даремна смерть навіть не набере значення демонстрації.
Царат надавав революціонерам можливість заміни судового залу на народну трибуну з метою викриття утисків. Сталінська ж диктатура закрила всяку дорогу борцеві за свободу до народних мас.