— Я накажу вас викликати завтра вранці, щоб ви змогли написати листа до прокурора. Але зараз ми на допиті.
Він хотів протягом цієї третьої ночі за будь-яку ціну довести мене до того, щоб я підписав вигаданого ним до дрібниць протокол.
Я мав уже дві безсонні ночі й був смертельно вимучений. Він же, схоже, встигав за день відіспатися, бо здавався відпочилим. Мені ж наглядачі в ці дні не лише не дозволяв спати, а й навіть лягти на ліжко. Через кожні п’ять хвилин він заглядав у прозурку і, якщо йому здавалось, що я починаю куняти, наказував встати.
Коли я відмовився підписувати вигаданий протокол, усе почалося з початку. Через дві години допит переривався, аби через десять хвилин розпочатися знову. Десь о десятій наступного дня я був нервово виснажений і почав уступати. Не йшлося про якісь важливі спотворення правди, а тільки про дрібні відхилення від неї, які, однак, надавали всій справі підозрілого вигляду. Я відмовився від підпису.
— Громадянине слідчий, я підпишу цей протокол за умови, що дасте мені папір та ручку й передасте моє подання до прокурора.
— Ви не маєте права ставити мені умови, але, як і всякий інший звинувачуваний, маєте право писати до прокурора.
Я підписав протокол, а він вручив мені папір і ручку. У своєму поданні до прокурора Харківського військового округу я протестував проти методів слідства, коли мене примушували шляхом фізичного виснаження підписувати спотворені зізнання. Я просив прокурора вислухати мене особисто, щоб викласти йому свою справу.
Полевецький наказав мене спровадити. Слідство припинилося аж до останнього тижня квітня.
На останнім тижні квітня слідчий прийняв мене незвично лагідно. Зник усякий слід агресивності. Питав про різних людей і різні факти та вносив мої свідчення до протоколу дослівно. Я не знав напевно, чи слід відносити зміну в його поведінці втручанню прокурора. В усякому разі, наші стосунки поліпшувалися з дня на день.
Якось він навіть повідомив мені, що скоро закінчить слідство. Я запитав його:
— Громадянине Полевецький, як ви вважаєте, що зі мною буде?
— То залежатиме від прокурора. Мабудь, будемо вас депортувати.
Я сказав йому:
— У такому разі я — пропаща людина.
— Чому? Ви за фахом інженер і знайдете собі досить роботи.
— Але ж, громадянине Полевецький, ви забуваєте, що я також є людиною партійною. Тепер я маю повернутися додому виключеним з партії, депортованим з країни радянською владою та ізольованим від друзів. Хто буде зі мною розмовляти? Який я матиму вигляд?
Життя поза робітничим рухом завжди було позбавлене для мене сенсу. Партія тепер ніколи не прийме мене знову у свої ряди як депортованого з антирадянським тавром. У моєму попередньому житті я, як і мої друзі, чекав на революцію в Європі. Виключений і проклятий, з яким почуттям я тепер її очікуватиму? Тепер я людина втрачена, навіть якщо випустите мене на волю.
— Не турбуйтесь, Олександре Семеновичу. Революція не перемагає за один день, перемога вимагає тяжкої боротьби. В громадянській війні можете взяти карабін на плече й показати в бою, що ви є правдивим революціонером.
Тепер, коли я пишу ці слова, ретроспективно бачу, що Полевецький був у той час, дійсно, налаштований на закінчення слідства і зробив внесок на моє звільнення. Але потім обставини, незалежно від нього й від мене, склалися інакше, внаслідок чого я ще три роки провів у в’язницях у найтяжчими умовах і ніколи б не вийшов на волю, якби не втручання світової історії.
Наступні допити не мали особливого значення. Полевецький допитувався моєї думки про інститутських колег.
…Наближалося 1 травня. Коли я клопотався в Ленінграді про справу моєї заарештованої дружини, то довідався, що карний кодекс передбачає закінчення слідства не пізніше, як через два місяці після арешту. Той термін може бути продовжений лише за згодою прокурора. Термін мого арешту закінчувався 1 травня, і я відчував, що Полевецький хоче мою справу завершити. Я був налаштований оптимістично. Полевецький при останньому допиті розмовляв зі мною в такій манері, в якій не міг розмовляти жоден чекіст із в’язнем, котрого вважав би винним. Я вірив у близьке звільнення і вже клопотався про те, що буду робити за кордоном. Був твердо переконаний, що мене буде депортовано. В останній тиждень квітня допити припинилися. Мені було дозволено лежати в камері навіть удень.