— Слухайте, Олександре Семеновичу, я мушу виконувати свій обов’язок. Між нами буде вестися боротьба, але я представляю тут інтереси держави. Я забов’язаний застосовувати всілякі засоби для того, аби примусити вас до капітуляції. Я не є потворою і мені гидко самому їсти, коли це бачить голодний. Поділимося.
Він підсунув мені два сандвічі, подзвонив і замовив для мене чай. Продовжувати відмовлятися означало б бути занадто принциповим. Чай був добрим. Звіддавна я вже пив саму лише гарячу воду.
Рєзніков запалив цигарку, зручно вмостився в кріслі й почав:
— Олександре Семеновичу, я не вестиму протокол. Хочу з вами порозмовляти і схилити вас до нашої оцінки вашого становища. Мусите здатися. Іншого виходу для вас немає. Ми сильніші й ви маєте це зрозуміти. Результат цієї боротьби для нас ясний, маю надію, що й для вас також. Опріч того, навіщо продовжувати боротьбу? Ми маємо засоби примусу, яким люди, такі як ви, не в змозі протистояти. Сиділи в нас набагато сильніші за вас, однак, усі зламалися. Чи хочете зруйнувати собі здоров’я, нерви, замість того, щоб зробити те, чого від вас очікуємо, — щиро зізнатися в усьому, й почати нове життя! Деякий час у в’язниці, а потім, як шанований громадянин, на службі в радянської влади.
— Громадянине Резніков, те, що ви кажете, не є для мене новиною. Мій попередній слідчий і начальник відділу казали те ж саме. Якби я хоч щось чинив проти радянської влади, я б зізнався вже давно. Я маю придумати свою провину, а я не хочу брехати радянській владі. Як радянська людина та як старий комуніст, вважаю, що я зобов’язаний казати чисту правду й лише правду. Я не думаю, що зроблю послугу вам чи радянській владі, якщо визнаю фіктивну провину.
— Ми не хочемо фікції, а хочемо лише правди. Хочемо, аби ви, нарешті, визнали свою належність до бухарінської організації.
— До бухарінської організації? Я чую щось подібне сьогодні вперше. Досі мене запевняли, що я таємний троцькіст.
— З того часу ми отримали докладніші матеріали про ваше опозиційне минуле. Ось документи, я сам допитував головних свідків, які вас звинувачують. Я знаю, що ви були головним представником Бухаріна на теренах України.
— Господи, як це прийшло вам у голову?
— Не прийшло в голову, а це є достеменний факт. Я сам вистежив організацію, на чолі якої ви стояли, та всі її розгалудження. Усі ваші спільники вже за ґратами.
— Громадянине слідчий, справа стає все фантастичнішою. Те що ви розповідаєте, нагадує байку.
— Байки, що їх змислили ви та вам подібні, привели нашу країну на край прірви. Але ми пильні й дамо собі з вами раду.
— Громадянине слідчий, я можу лише повторити те, що повторював уже десятки разів протягом слідства. Я не маю з усім цим нічого спільного.
Він узяв папери в руки:
— Коли подумаю про те, що тут є, і про невинну міну, за котрою хочете приховати свої злочини, я шаленію. Олександре Семеновичу, як довго хочете гратися з нами в цю гру?
— Це безнадійно, громадянине слідчий. Коли я був ще на свободі, мені було сказано, що не можна ознайомити мене з матеріалами звинувачення, доки не буду заарештований. Тепер я заарештований. Уже два місяці, як я під слідством. Був уже на трьох очних ставках. Але ж і досі мені не представлено жодного доказу моєї провини.
Ради Бога, що я зробив? Покажіть мені ваш матеріал.
— Це ми зробимо. Але я хочу дати вам ще один шанс. Якщо зізнаєтеся ще до того, як ми притиснемо вас до стіни, до того, як ми доведемо вашу провину через зізнання інших та через очні ставки зі свідками — ви поліпшите свою долю. Ось маєте папір та олівець.
Ідіть до своєї камери й напишіть на ім’я начальника Харківського ДПУ визнання своєї вини в подробицях. Якщо зробите це сьогодні, якщо завтра вранці я матиму його в руках, то у вас з’явиться шанс не лише вийти на волю, а й здобути більш високе становище, ніж ви можете очікувати. Ви людина талановита і можете посісти високе місце в радянській системі. Але за однієї єдиної умови, — що будете з нами щиро співпрацювати.
Я знову хотів сказати: «Мені нема чого повідомляти, отож нічого писати я не буду». Але не сказав. До кабінету зайшов конвоїр. Рєзніков подав йому папір та олівець й звелів мене відвести.
Наступного дня я використав той папір для написання великого подання до військового прокурора, в якому описав свою революційну біографію і намагався показати, якими безпідставними й незаслуженими були нападки на мене. Ввечері я пішов до Рєзнікова, маючи при собі папери.