— На жаль, громадянине слідчий, я не можу з вами погодитись.
Якщо маєте на увазі нашу війну з Давидовичем, то це був не бунт проти уряду, а лише боротьба з шкідником, який розвалив роботу в інституті.
…Я прибув до інституту навесні 1931 року. Директором на той час був Іван Васильович Обреїмов, учений старої школи з Ленінграда. Інститут було створено за ініціативою організатора радянської фізики Абрама Федоровича Йоффе. Група молодих фізиків під керівництвом Обреїмова та Лейпунського покинула ленінградський інститут Йоффе й подалася до Харкова, щоб на прохання українського уряду створити там новий осередок науки. Це був час першої п’ятирічки, час великої реконструкції радянського господарства. Будувалися не лише фабрики, але й наукові інститути. Радянський уряд виділив великі суми для створення в країні мережі наукових закладів. У самому Харкові було засновано близько 20 нових інститутів. Найважливішим із них був наш УФТІ. Судячи з його розмірів, він був одним із найбільших науково-дослідних фізичних інститутів у всій Європі. Коли я прибув сюди в березні 1931 року, інститут ще знаходився, так би мовити в пелюшках. Адміністративний та партійний апарати в інституті були дуже малими. Основним предметом зацікавлення працівників інституту були наукові дослідження. Політичні проблеми не цікавили нікого, індустріальні — майже нікого.
У наукових дискусіях панував дух свободи. Директором інституту був один з нас — науковець. У стосунках із ним не існувало жодних бюрократичних перепон. Дуже часто більшість фізиків вирішувала питання не так, як він того хотів, і директор Обреїмов мусив із тим погоджуватись.
Найбільшим авторитетом в інституті користувався Олександр Ілліч Лейпунський, заступник директора, молодий комуніст і дуже талановитий фізик. Сам Обреїмов був людиною старої школи й мав немало звичок, над якими ми, молоді, насміхалися. Зрештою, Обреїмов пішов у відставку, а владу взяв Лейпунський. Це був взірцевий керівник. Якщо хтось мав якусь справу, — відвідував директора в лабораторії, і той, маніпулюючи приладами, вирішував проблему.
Лейпунському був притаманний теплий, сердечний спосіб спілкування з людьми. Навіть якщо йому доводилося відмовляти, ніхто не почувався скривдженим. Поза тим, мало займався адміністративними справами, полишаючи ініціативу людям, яким довіряв. Під його керівництвом інститут за короткий час досяг справжнього розквіту.
Можна стверджувати, що інститут ріс у ширину і в глибину. Створювалися нові відділи. Було збудовано величезний генератор високих напруг для дослідів по розщепленню атомних ядер. У лабораторії низьких температур було запущено установку для зрідження гелію для досягнення найнижчих температур. Радіолабораторія працювала над військовою тематикою по генерації ультракоротких хвиль, а також над проблемою бездротової передачі енергії на відстань. Руеман, Шубников і я намагалися спрямувати техніку низьких температур на службу азотної промисловості. Відділ теоретичної фізики під керівництвом Льва Давидовича Ландау встановив контакти з головними теоретиками світу, і в 1934 році провів у Харкові конференцію, в роботі якої взяв участь Нільс Бор, батько новітньої атомної фізики, та інші зарубіжні фахівці. Коротше кажучи, інститут вільно розвивався, і країна з того мала лише користь. Належало тільки дати людям спокій, а творчі досягнення не забарились би. Однак спокійно працювати їм не дали.
Процес уніфікації всього радянського життя, що розпочався відразу після завершення боротьби в партії та ліквідації опозиції, до початку 1935 року не зачепив інституту. УФТІ лишався островом свободи в морі сталінської деспотії. Тут не дуже цікавилися політикою, люди жили замкнуто у власному світі, мешкаючи разом у житлових будинках, розміщених на території інституту, і мало спілкувалися з людьми поза інститутом. Ця ідилія не могла тривати довго, і вона скінчилася в день приходу до керівництва інститутом Давидовича. Той день з інших причин був знаменним в історії ліквідації свободи в країні. Був то день 1 грудня 1934 року, коли студент Ніколаєв застрелив у Ленінграді члена політбюро Сергія Мироновича Кірова. Цей день став початком розвитку подій, які скінчилися «великою чисткою».
Давидович прийшов до інституту з бажанням показати себе.
Хотів зробити інститут радянським. Йому здавалося, що в інституті було занадто багато свободи, а в директора замало влади. Належало з цим покінчити. Він спорудив собі новий директорський кабінет і написав на дверях: «Прийом по понеділках, середах та п’ятницях від 3 до 5». Люди дивувались тим бюрократичним замашкам і взагалі до нього не ходили. Немало справ можна було залагодити й без директора, тому на нього не звертали уваги. Якось він викликав професора Шубникова, керівника лабораторії низьких температур, на заздалегідь визначений час перед обідом. Шубников полишив лабораторію і пішов до директора, де мусив чекати цілу годину. Потім він зайшов до приймальні й попросив секретарку передати директорові, що коли тому щось треба, то нехай шукає його в лабораторії. З того й почалося. Своїм безтактним ставленням Давидович виводив із себе наукових керівників. Був він незначною людиною з обмеженим світоглядом та великими амбіціями. Його підлеглими були відомі вчені, що знали собі ціну. Давидович хизувався своїм положенням, учені ХФТІ — своїми досягненнями. Він намагався завести в науковому інституті військові порядки, які останнім часом з’явилися в стосунках між директорами радянських підприємств та їхніми підлеглими. Але з цього нічого не могло вийти, бо люди в УФТІ були призвичаєні до свободи. Вони з ентузіазмом виконували свої обов’язки перед державою, але не могли дозволити пригноблювати себе нікчемному бюрократові.