Про науку Давидович не мав ніякого уявлення, і це також ослабляло його авторитет. Він робив одну помилку за іншою.
Іван Васильович Обреїмов був людиною старшою за віком і до того ж добрим фізиком. У вільні години він намагався прикрасити територію інституту, закласти квітники й т. ін. Садівник інституту отримував він нього вказівки, і все йшло добре. Ми були вдячні Обреїмову за те, що від перетворив територію інституту, спочатку схожу на будівельний майданчик, на сад та квітник. Але й тут Давидович захотів проявити свою ініціативу. Одного дня він викликав Обреїмова й наказав йому скласти звіт у садових справах. Аудієнцію він закінчив словами: «Поки я нікого не знайду, будете відповідати за цю ділянку роботи». Я зустрів Обреїмова, коли він повертався від директора. Був він дуже пригніченим, я мусів його заспокоювати.
Захмелілий від влади, Давидович почав порушувати засади радянських адміністративних взаємовідносин. Головним пунктом оголошених Сталіним у 1932 році з метою підвищення продуктивності праці «шести пунктів» була так звана «єдиноначальність». За кожне завдання мала відповідати лише одна людина. Кожен мав лише одного безпосереднього начальника. Робітник — бригадира, бригадир — керівника відділу, керівник відділу — головного інженера закладу, а той останній — директора. Згідно з тими засадами, директор не повинен був давати робітникові завдань, окрім службового ланцюга. Давидович свідомо порушував це правило. Він намагався налаштувати рядових керівників інституту проти наукових керівників лабораторій і тим самим посилити свій вплив. Керівники лабораторій — талановиті науковці — були для нього занадто незручними. Він шукав серед асистентів інституту людей, які б його підтримували, щоб зробити швидку кар’єру. Так, через голову керівника лабораторії низьких температур професора Шубникова, він звернувся до асистента Юрія Рябініна й дав йому безпосередньо завдання для виконання секретної військової тематики. Робота над військовими замовленнями завжди користувалася в інституті пріоритетом у порівнянні з роботами, що мали чисто науковий характер. Дослідне виробництво інституту було невеликим, станків, верстатів, приладів, кваліфікованих робітників завжди не вистачало. Кожен керівник лабораторії повинен був планувати справедливий розподіл цих допоміжних ресурсів між роботами за різними темами. Як тільки Рябінін, не питаючи свого шефа Шубникова, хотів усе підпорядкувати роботі, про яку Шубников не знав, останній запротестував у директора й заявив: «Я ладен узяти на себе відповідну роботу та зробити все, щоб довести її до кінця якомога швидше, але я повинен знати, про що йдеться. Неможлива ситуація, коли в моїй лабораторії господарює один із моїх асистентів, а я навіть не знаю, що він робить, і не можу проконтролювати роботу». Власне, такий протест Давидович і хотів спровокувати. Він хотів довести групу наукових керівників до того, щоб вони вчинили дії, які можна було розцінити як боротьбу проти військових замовлень. Він провокував Рябініна до зухвалого ставлення до свого шефа й підтримував його в цьому. Те ж саме він чинив і в інших лабораторіях. Наслідком таких інтриг став цілковитий параліч наукових досліджень в інституті.