Выбрать главу

Давидович шаленів. Хотів змусити й нас до марнотратства. Зажадав від нас створення в ДСГО таємного сектора, запровадження посади звільненого партійного секретаря й підсилення охорони.

Проблему охорони, щоправда, придумав не він, а ДПУ. Охоронні залоги були хворобливим наростом на тілі радянського господарства. Охорона становила найчисленішу категорію робітників у державі. Гадаю, що в Радянському Союзі охоронців було більше, ніж металургів і шахтарів разом узятих. Наш інститут кілька років пильнував лише нічний вахтер і більш ніхто. Це виводило ДПУ з рівноваги. Вони неодноразово намагалися змусити нас до зміцнення охорони в УФТІ. Коли ж Лейпунський і пізніше його наступник Гей від цього відмовились, гебісти пішли на хитрощі. Вони послали своїх людей до інституту і вкрали кілька інструментів. Наступного дня вони викликали до себе директора Гея, і зробили йому зауваження з приводу недостатньої пильності й на доказ показали вкрадені речі. Скоріше за все, ті речі принесли їм їхні інститутські агенти. Зрештою, вони зажадали такого штату охорони, на утримування якого інститут мав витрачати 8 000 щорічно. Для того, щоб вкрасти устаткування на таку суму, злодії мали заїхати до інституту на вантажному автомобілі. Охорона коштувала більше, ніж могла принести користі. Попередній директор зміг втлумачити це гебістам. Тоді вони висунули інший аргумент. В інституті ведуться таємні роботи.

Може закрастися шпигун. В дійсності ж, таємний відділ інституту, де проводилися секретні роботи, мав сталеві двері і до того ж охоронявся. Опріч того, шпигун, навіть якщо б йому вдалося проникнути всередину, не взнав би нічого. Він би побачив лише переплетіння скляних труб та дротів, безліч насосів і двигунів, та всяку іншу апаратуру фізичної лабораторії. Те, що належало тримати в таємниці, а саме результати вимірів, знаходилося в головах фізиків. Навіть їхні нотатки не могли слугувати джерелом інформації. А тому шпигун, якщо він, навіть, був фізиком, у разі проникнення на територію не здобув би ніякої цінної інформації. Він мусив би пошукати наукових працівників, які не були під наглядом охоронців інституту. Однак, переконувати ДПУ було марною справою. Гаслом дня була «революційна пильність». Проголосив його сам Сталін. ДПУ його підхопило й почало застосовувати навіть там, де не було чого пильнувати.

Кошти сплачувала держава, утримуючи величезний паразитичний апарат охоронців.

Втручання Давидовича в мою сферу діяльності відбувалося одне за другим. Кожне таке втручання зменшувало продуктивність праці, збільшувало адміністративні витрати. Але все це мало турбувало Давидовича. Адже я був занадто самостійним, і йому треба було замінити мене кимось іншим. І от Давидович проінформував мене про те, що не може більше утримувати мене на такій відповідальній посаді, та що я мушу передати справу комусь із російських комуністів, а сам продовжити працювати в ролі головного інженера та заступника директора. Він не хотів мене звільняти з роботи, бо бачив, що мене не було ким замінити. У країні було дуже мало добрих організаторів. Трести й комісаріати рвали їх прямо з рук. Якби я був росіянином, Народний комісаріат давно б уже довірив мені більш відповідальну роботу. Однак будівництво дослідної станції також було досить складною проблемою. Треба було вирішувати не лише технічні проблеми, які висуває кожна велика промислова будова, але й вести підготовку наукових досліджень. Давидович не мав ким мене замінити. Він хотів поставити на чолі будівництва якогось відданого собі російського комуніста, а мене схилити до того, щоб я й надалі працював під його керівництвом. Я ж не погоджувався. Я пам’ятаю свою з ним розмову дуже добре. Він прийняв мене у своєму приміщенні пізно вночі. Помешкання мав добре умебльоване за рахунок інституту. Сам відібрав меблі. Були вони свідченням дрібноміщанської відсутності смаку. В останній роки увійшло в звичай, що директор обставляє свою квартиру за рахунок підприємства. У нас в УФТІ той звичай ще не прищепився. Наші головні спеціалісти мали дуже скромно умебльовані помешкання.

Давидович повідомив мені про своє рішення. Я відповів:

— Товаришу Давидович, я не маю заперечень проти вашого рішення. Можливо, воно викликане політичними міркуваннями. Я з охоче передам свою адміністративну роботу й повернуся до технічної фізики. Вважаю недоцільним продовжувати займатись попередньою діяльністю на іншій посаді.