— Чи не означає це, що ви хочете полишити роботу на станції?
— Саме так.
— Це те ж саме, що взагалі відмовитися від роботи. Чи відомо вам, що це означає в нашій державі?
— Товаришу Давидович, при одному й тому самому завданні один поганий керівник краще двох гарних. Кожна робота витримує лише одного чоловіка, відповідального за її виконання. Якщо я маю продовжувати роботу, а новий директор буде нести за неї відповідальність, то обов’язково виникнуть конфлікти, які гальмуватимуть будівництво. Було б краще, якби цей чоловік призвичаївся за все сам відповідати. Я йому допомагатиму протягом місяця, щоб ввести його в курс справи.
Давидович боявся, що коли мене не буде, то будівництво зупиниться. Будувати в Радянському Союзі було дуже непросто. Бракувало всього. Якщо був цемент — не було дерева. Якщо було одне й друге — бракувало необхідного трансформатора. Або не було будівельників. Коли ж були й робітники, то бракувало кредитів і треба було їх «вибивати». Але ще більші труднощі очікуються при монтажі устаткування. Велика будова має функціонувати як оркестр, у якому не повинно бракувати жодного інструмента. Давидович сам був відповідальний за будівництво в інституті установки високої напруги.
Те будівництво велося вже п’ять років, а його обсяги заледве сягали однієї п’ятої від обсягів будівництва дослідної станції. Він розумів, що за застій на будівництві дослідної станції, спричинений моєю відставкою, відповідати доведеться йому і боявся цього. Саме з цієї причини він тягнув зі своїм рішенням цілих два місяці. Після цього він таки примусив мене по партійній лінії прийняти його пропозицію. Я погодився скласти з себе керівництво й продовжувати роботу при новому директорові.
Справи в інституті йшли все гірше й гірше. Нарешті, наукові керівники інституту вирішили, що далі так тривати не може. Вони зібралися й написали подання до Центрального комітету партії з проханням звільнити Давидовича й повернути до інституту Лейпунського, що був на той час в Англії і працював у лабораторії лорда Резерфорда. Центральний комітет та Комісія партійного контролю, один з найвищих органів Радянського Союзу, зайнялися цією справою. Членом Комісії партійного контролю, якому підлягав науковий сектор, був Модест Йосипович Рубінштейн, людина відкритого характеру й великої внутрішньої культури. Він об’їхав майже всі континенти, володів сімома мовами й належав до того типу російських марксистів, у яких дуже вдало поєднувалися найкращі традиції російської та західної культур. Я мав із ним розмову й пояснив стан справ в інституті. Він обговорив ситуацію з відповідальним працівником Центрального комітету й рекомендував поставити на чолі інституту вченого. Тим самим конфлікт в інституті було практично вичерпано, але ми в УФТІ впродовж багатьох місяців нічого не знали про прийняте в Москві рішення. Боротьба в інституті продовжувалася. Давидович пішов у контратаку. Він поінформував Харківське управління НКВС про те, що в інституті виникла таємна змова під керівництвом Ландау та Вайсберга з метою саботажу військової тематики. Не знаючи подробиць доносу Давидовича, посланого гебістам, ми чекали найгіршого. Товариші в партійному осередку інституту вагалися. Вони ще не бачили, з ким треба зберегти добрі стосунки: з директором, за яким, правдоподібно, стояло ДПУ, чи з провідними науковцями, які могли чекати на допомогу з Центрального комітету в Москві. Давидович був переконаний, що саме я, стоячи за кулісами, плету мережу змови проти нього. Насправді, Ландау та його друзі були досить самостійними, аби чекати від мене вказівок про те, що їм робити. Однак, протест нашої групи проти Давидовича був сформульований політично так грамотно, що директор відчув мою руку. Він не міг повірити в те, що безпартійні могли так обережно взятися до справи. Для подання заяв до найвищих партійних органів у Радянському Союзі існував певний ритуал, котрий невільно було порушувати. Зокрема, подання групової заяви, підписаної вісьмома особами, являло собою завідому контрреволюцію. Це було б започаткуванням політичної організації, що в радянському розумінні дорівнювало контрреволюції. Тому ми направилии до Центрального комітету різні подання у справі Давидовича, підписані, щонайбільше, двома або трьома особами. Групові вчинки і збір підписів дозволялися лише тоді, коли це організовувала партія, наприклад, коли колгоспники якогось села писали листа до улюбленого вождя, батька народів, великого Сталіна й дякували йому за щасливе життя.