Генерал збентежено глянув на Отмарштейна, потім на мене.
— Як скажу хто говорив — це справи не поправить. А хочу вам лише сказати, що з призначення незнаного там чоловіка на отамана нічого не вийде. В кращому випадку його приймуть у свої ряди, щоб подивитися, що він вартий, в гіршому — повісять на дереві, як підісланого червоними провокатора. Посвідка з вашим підписом Деркачеві чи Петренкові нічого не скаже, як і оця моя посвідка з їх підписами — вам. Там більше буде для них підозріло, що я не вернувся, а прийде він. Щоб не згинув дармо чоловік, та щоб там не думали, що я попав чекістам в руки, я напишу і залишу вам записку до Деркача. А ви, тому хто буде йти — дайте її.
Тютюнник чухав чоло і дивився на Отмарштейна.
— Добре. На всякий випадок напишіть. Полковник дасть вам проїздні документи до табору. Ви гроші маєте на дорогу?
— Маю.
Генерал протягнув руку.
— Бувайте! Прошу вибачити за різкість. Відомости дійсно розходяться, а ми мусимо бути обережними. Ми це перевіримо. Якщо мені треба буде людей для повстанчої роботи, а будете мати охоту — то я вас з табору викличу.
Отмарштейн випроваджував мене, щоб закликати дядька-полтавця. Тепло стиснув руку.
— Загляньте коло шостої. Підем десь собі — я хочу з вами окремо довше порозмовляти.
За столом ресторану сидів Вернидуб і заїдав печеню. Припрошує сісти коло нього.
— Будь ласка.
— Вам генерал щось дав? — Мені ось... — показав з кишені пачку банкнотів. — Ви коли на Україну назад підете? Не казав генерал? Мені сказав, що за три дні. Завтра поведе мене представляти самому Петлюрі.
Іду до міста. Коло «Брістолю» зустрічаю колишнього Кам'янець-Подільського комісара Красовського, з яким познайомився в 1918 році у губерніяльного комісара Поділля — Степури. Пригадуєм собі часи, як з п'ятьдесятьп'ятю козаками із Кам'янця виганяли тисячні орди збольшевиченого московського війська. Запрошую його на пиво або каву.
— Не маю часу, приятелю, — на засідання «Ради Республіки» спішуся. Дуже важна справа сьогодні на порядку. Цікаві міжпартійні й міжфракційні дебати будуть...
Знав добре Красовського, щоб не помітити насмішливої іронії, з якою говорив.
— А що саме?
—Земельна реформа, приятелю. Як землю селянам на Україні наділяти — з викупом чи без викупу... Бувайте! Бо без мене поділять...
О шостій заглянув до полковника Отмарштейна. Пішли з ним до каварні, сіли в кутику дальше від людей.
Розпитував мене уважно про всі дрібниці з повстанчого життя і руху. Мучили його питання, на які не вмів я йому відповісти. Чому штаб Холодного Яру не вірить у можливість перемоги над большевиками самих внутрішніх сил України, без збройного удару із Заходу? Чому важко об’єднати всі повстанчі відділи під одно зцентралізоване командування? Чому величезні повстанчі сили України не можна перетворити в національну армію, що захопила би владу в Україні й оборонила би її від червоної Москви?
Чому? Не знаю чому. Оповідаю свої вражіння пробутого між повстанцями й повстаннями. Останні вражіння з далеких рейдів по Україні.
Чи ж я знаю чому, як відкинути свідоміші повстанчі райони, повстання можна викликати лише тоді, як червоні приїжджають дерти «развйорстку«? Чому вони не обдирають всієї України відразу, лише пляново, частинами — це і без відповіді ясне.
Чи я можу знати, чому український селянин готовий боротися на життя і смерть з ворогом лише... під своїм селом — найдальше під своїм повітовим містом? Дальше — то вже «не його діло...» То вже діло Петлюри з армією, в існування і силу яких він свято вірить. Якби не те переконання — може б легше було зробити із повстанців національне військо. Може й здійсниться це, якщо збудеться «пророкування» «батька» Махна, що ще рік такої внутрішньої політики большевиків — і вся «савєтская федерація» перетвориться в суцільний внутрішній фронт. Наразі, це кепсько підфундаментована мрія. Українське село, готове збройне боронити свої стріхи, для всієї України дожидає визволителя із Заходу...
Пращаючись пізно увечері, полковник «потішає» мене, що як захочу вернутися до Холодного Яру, то він пізніше мені те залагодить. Наразі генерал і слухати не хоче, щоб я пішов поперед тих людей, що їх він посилає до Холодного Яру або разом із ними.
— Чи то, пане полковнику, тільки тому, що мої відомости про Холодний Яр не сходяться з тими, що їх штаб уже має, чи може й тому, що в Холодному Яру мої відомости про «Захід» можуть не зійтися з тими, що їх принесуть вислані туди штабом люде? Отмарштейн сумно усміхнувся.
— Можливо, що і те друге відіграє певну ролю. Зідхнувши додав:
— Я на цьому пункті часто із своїми сварюся. Обстоюю думку, що «там» мусять знати голу правду, як справа стоїть. Колиж більшість обстоює, що там треба «духу додавати». Розмова з вами дала мені нові докази, що моя думка ближча до правди. Не знаю, чи поможуть.
При пращанні умовляємося, що прийду завтра коло полудня і одержу документи до табору.
Ночував у дешевому готелі. Другого дня ранком іду на ринок купити пару-другу білизни, потрібних до табору дрібниць. Біля одного склепу зустрічаю дядька-полтавця. Зрадів дядько зустрічі.
— Ото — сам Бог мені вас посилає! Ви по їхньому цвенькаєте. А я з тутешніми жидами розбалакатися не можу, не те, щоб поторгуватися якслід. Хочу дещо купити додому.
Іду з дядьком по склепах. Купив ременю на три пари дитячих та на пару жіночих черевиків, собі пришви, кілька метрів ситцю на блюзки та спіднички, ножі до січкарні, садівничий ніж, пару пильників, брусок косу гострити. Склавши куплене у мішок, з жалем оглядав крам у склепах.
— Ех і є ж тут усього! Чого хочь! А на що не глянь — усе б придалося. Дали мені трохи тутешніх грошей на харч. Та що харч! Купив хліба, огирків квашених — тай день пережив.
Ще й дві п'ятки золоті із дому зашиті маю. Можна б чимало накупити... Та дай Бог хоч із цим живому за Дніпро добратися.
— Коли назад виїжджаєте?
Дядько сховав очі.
— Та хто зна! Тижнів, мать, за півтора.
Бреше дядько. Поїде сьогодні-завтра. Його представляти Петлюрі не поведуть. Замало гармат і кулеметів має...
— Ну, як там? Договорилися до чогось путнього у штабі?
Повстанець байдуже махнув рукою.
— От — тільки час дармо прогаяв! Краще б був сіяння доглянув — погода он яка стоїть — золото! А так що! Ну побачився, значить, поговорив. Ми на них надію покладаєм, а вони на нас. Говорив дещо генерал. Та я потім у інтернаті з хлопцями із табору розмовився... Щось воно не теє. Не сходиться... Пращавайте!
Табор... Військові роботи... Та не довго. У 1922 році — знову в Україні, знову підпілля. В іншій місцевости, з іншим прізвищем і документами...
1922 рік — перший рік розквіту «нової економічної політики» Леніна, перший рік внутрішнього закріплювання влади большевизму в Україні. Нові обставини вимагали нових методів боротьби з ворогом. Хотілося довідатися про Холодний Яр, про долю товаришів. Та годі було туди їхати. Довідався згодом.
1926 рік — третій рік мойого перебування у слідчих в'язницях Винниці. Інші обвинувачення усміхалися мені розстрілом. Холодноярської сторінки з мойого минулого ГПУ не відкрило.
Лежачи на прічах 1-ої камери II відділу винницької в'язниці, прислухуюся до розмов в'язнів. Київський жид Фіма Салганік, що вже чотири роки крутив слідством, бо не мав великої охоти йти до льоху ГПУ по кулю, оповідає свої переживання в тюрподі київського ГПУ в осені 1922 року. Його уважно слухають арештовані урядовці, військовики, купці. Ще уважніше — перебіжчики-галичани, що перебігли Збруч до... «своєї держави».
Фіма оповідає:
— Було їх коло тридцяти. Говорили дозорці, що то всі були найголовніші бандити з Холодного Яру. Не могли їх ніяк виловити, аж поки не вдалося ГПУ піддурити їх. Підіслали їм агента ніби то зв'язкового від Петлюри й Тютюнника. Спритний «сексот» був, інтелігентний, документи відповідні привіз. Призначили збірку ватажків з усієї околиці вночі, десь у хаті серед ліса. А звечора ще до тієї хати прокралася група ударників-матросів із Києва і заховалася там. Як тільки хто зайде — зв'язали, рот заткали. Були б може більше ще пов'язали, та один, як кинулися до нього, вистрілив із револьвера. У лісі хтось дві бомби кинув — тривоги наробив. Вихопили пов'язаних і тихцем до Києва вивезли.