— Прошу мене не вчити! Товариші селяне! Я буду говорити до вас не від свого імені, лише від імені української соціял-демократичної партії, від імені усього українського трудового народу. Я щасливий, що проваджу політичну роботу своєї партії отут, між вами, у селах, освячених традицією революційної боротьби селянства за свої клясові права з експлуататорським царатом і ненаситними капіталістичними поміщиками. У селах, де вибухнула колись під проводом Максима Залізняка велика селянська соціяльна революція, так звана гайдамаччина, де славні революціонери Дейч і Стефанович зорганізували були завзятих борців революціонерів проти кровавого Миколи II, у селах, що тепер стали фортецею селянства у його боротьбі з новими узурпаторами і експлуататорами селянства, які зрадили засади революції. Перш за все, я хочу коротко сказати вам — за що бореться партія українських соціял-демократів.
Дігтяр почав, далеко не «коротко», розводитися над програмою своєї партії. Оглядаю обличчя слухачів. Передні із чемности «уважно слухали». Ті, що стояли дальше, похилившись на рушниці думали кожний свою думу, тихо перешептувалися. Юрбу опанувала сонна апатія.
Петренко нахилився до мого уха.
— Боюся, осауле, що той дурень розтягне свій мітінг на годину... Хлопці зібралися — час виступати.
— Треба перервати...
— Не випадає компромітувати його перед масою. Як повісили вже собі на плечі повстанком, то мусимо дбати, щоб голова його мав авторітет серед населення.
Дігтяр тим часом перейшов до майбутнього політичного устрою Української республіки.
— Україна ніколи вже не буде панською державою чи буржуазною республікою. Вона буде республікою трудящих мас, республікою селян, робітників і трудової інтелігенції. Скинувши із себе віковічний гніт царизму і теперішній большевизму — вона буде найсвобіднішою із усіх республік світу, спертою на засади свободи, рівенства, братерства. Її вільних громадян ніхто не буде садовити в тюрму за політичні переконання!.. і т. д. і т. д.
— Друже! Та він меле вже п'ятьдесять мінут! Іди стань коло нього і тихенько скажи, щоб кінчав, бо треба виступати. Виходжу на ґанок і стаю поблизу Дігтяра.
— Пане голова, кінчайте... виступаєм. Пан голова кивнув головою.
— Товариші селяни! Тому що нема багато часу — чекає на нас боротьба з ворогом — переходжу відразу до найголовнішого — до земельної реформи. По великій лютневій революції і поваленні царату різні політичні партії виступали з різними земельними програмами. Найкращою для селянства програмою є програма, яку приняла за основу наша партія і яку нахабно присвоїли собі большевики, щоб лекше було обдурювати селянство. Зрештою, я коротенько висвітлю вам усі програми і ви самі побачите котра з них найкраща.
Схожу з ґанку і йду назад до Петренка, що почав уже хмуритися. З ґанку сипалися в юрбу програми і коментарі до них. Хвилини збігали...
Вкінці вулиці з'явився Чорнота, що на розгоряченому коні продирався крізь юрбу. Ізкочивши з коня, підійшов до нас.
— Що сталося? Чому не виступаєте? — Отаман із Медведівки погнав мене... Там прибігли зв'язки від стецівчан — просять рятунку, — червоні Стецівку до гори дном перевертають... Що він там поре? — кивнув Андрій на Дігтяра.
Петренко плюнув.
— Пан голова промову зволять говорити... До сто чортів! За штани його з «трибуни» не стягнеш, щоб посміховищем зробити...
— Давно меле?
Петренко глянув на годинник.
— Рівно година і двадцять дві мінути...
Андрій скрипнув зубами і рушив на ґанок. Піднявшись по сходах просто на Дігтяра, відтиснув його в глибину, а сам став поперед нього і тріснув нагайкою по дошках.
— Козаки! Пан голова повстанкому оповідав вам тут без мене цікаві речі, та найважнішого не сказав...
Юрба витягнула шиї і завмерла.
— Чи добре наїлися?
Маса підтверджуюче загула і стихла, вичікуючи, що то Андрій відпалить дальше.
— Ну то підтягайте добре штани, бо знаєте що сталося?
— Не знаємо.
— Повстала Стецівка. Червона бригада із Чигирина напала на село. Вбиває та грабує стецівчан, палить хати...
— Знаєте що ми зараз зробимо? — Зараз рушаємо скорим маршом на Чигирин і з цього боку дамо «товаришам» в...!
Гомеричний регіт знявся над юрбою. Юрба блиснула очима, стиснула рушниці. Юрба ожила, готова із сміхом іти в смертний бій...
Петренко махнув нагайкою.
— Старшини на свої місця. В порядку куренів і сотень — напрям на Медведівку — рушай!
Нам подали коней. До Чорноти, що зійшов з ґанку, підійшов із скривленим від злости обличчям голова повстанкому.
— Пане Чорнота! Ваше грубіянство і нахабство переступає всякі межі. Це вам так не минеться. Я поставлю справу на спільному засіданні повстанкому і штабу. Поперше, ви не дали скінчити мені промови, без попередження перервавши на самому важному місці...
Андрій закинув повіддя.
— Не переймайся цим. Скінчиш у Києві в парляменті. Там цілу добу про земельні реформи говоритимеш — ніхто не перерве. А тут, поки що, ми Стецівку виручаєм.
Виминаємо сотні і виїжджаємо на чоло першого куреня. Чорнота чвалом погнав вперед.
Мельничани, від старого до малого, стояли обабіч вулиці, коло хат, на воротях. То з одного то з другого боку чулися крики пращання з своїми хлопцями, не забуваючи, звичайно, кинути слово пращання для всіх. — «Здорові вертайтеся!» Багато дівчат йшло поруч сотень, по звичаю випровадити за село.
Пригадую собі проводи із сіл новобранців до царського війська, що доводилося їх колись бачити: ревуть на різні голоси баби, тихо плачуть дівчата, мовчать насупившись дядьки.
Не було цього тут. Настрій був поважний, якийсь урочистий, ніхто не плакав. Друга сотня заспівала «Засвистали козаченьки», перша врізала веселого «Ченчика», що сидів на пеньку і зачіпав дівчат. На душі було легко. Хотілося жартувати. Поперед нас збоку йшла дівчина. Збиваю убік коня і, порівнявшись, нахиляюся із сідла й обіймаю: — Бувай здорова, донцю!
Очікую звичайного пручання, соромливого: «Та йдіть собі»! Дівчина повертає до мене спокійне личко, закидає руку на мою шию і ліпить поцілунка. — Побивайте москалів та вертайте здорові!
Назустріч баба з горшком. Махає покришкою:
— А вертайтеся здорові!
На воротях старий селянин з люлькою в зубах. Витягає її і піднявши в руці — кричить різко:
— А побийте бусурмена та вертайтеся здорові!
Якась думка пронизила мене і помалу оформилася. Чи випадкова ця одноманітність пращання? Чи не прадідівське то добро? Виступає із села загін козаків-мельничан... Не тепер, а колись... проти татар чи іншого якого турка... На воротях батьки, сестри і кохані... «А побийте бусурмена та вертайтеся здорові!..». Не чути на вулиці плачу, йдуть близькі у бій, та це річ звичайна і неминуча. Не підуть вони — прийдуть бусурмени і виріжуть — навіть тих, що у колисці. На межі України і «Дикого поля» мали право битися лише загартовані серця...
За останньою хатою Мельників — перша хата Медведівки, тієї самої Медведівки, що загравою запалених осаулом Залізняка жидівських та шляхоцьких будинків сповістила Україну, що розпочалася коліївщина. Доїжджаєм до будинку волости. Наліво, на високій горі, під вартою крилатих вітряків — старий готичний косцьолек. Замкнений і забутий. Кілька польських родин, що зберіглися зпередвіків у Медведівці, відрізнялися від останніх медведівчан лише своїми «шляхоцькими» прізвищами та римо-католицьким віроісповідуванням у списках громади. Говорили українською мовою, виповняли релігійні обряди у церкві, називали себе козаками в повстанських рядах.
На головній площі коло церкви — вікна майже в усіх будинках забиті дошками, двері замкнені на колодку. Їх власники — жиди — ще минулого року, з наказу штабу Холодного Яру виїхали за межі повстанської «республіки». «Право побуту» одержав один тільки аптикар, що доставляв потрібні медикаменти для лікарні і штабу. На дверях аптики висіла за шклом «охоронна грамота» з печаткою і підписом покійного отамана Василя Чучупаки. В ній було зазначено, що хто «потурбує» аптикаря — буде покараний «шомполами». Хто зачепить майно аптики — буде покараний смертю. Шумні ярмарки відбувалися у Медведівці і без жидів.