В гайку ще більш понуро. Вирвані трьох і шестицалевими гранатами грабчаки й берізки лежали на розбитих кулеметних тачанках, прикривали розшарпаних партизанів і коней. Коло розбитої тачанки — трупи двох молоденьких дівчат, що їздили з загоном Ворона як розвідчиці. Одіж на них порозрізувана шаблями — «товариші» потішалися виглядом мертвого дівочого тіла. Старий тавричанин — батько одної з розвідниць, що веселив нас якось на одній із стоянок у Черкащині рибацькими байками — лежав по другий бік тачанки. Осторонь, знайоме обличчя начальника кулеметів загону з одірваною по коліно ногою. На виску рана від кулі, над нею чорні цятки пороху, що застрягли у скірі при пострілі зблизька. Цей — власною рукою і револьвером підписав останній рахунок.
Серед мертвої тиші пробиралися вже до другого краю ліска, як хтось за корчем застогнав. Всі здрігнулися:
— Ранений?!
— Кінь. — Буркнув Чорнота.
Об'їжджаю корчі. Біля партизана, якому бракувало пів голови, лежав доброї породи кінь з переломаною ногою і розірваним боком. Поклавши знесилено голову на землю, кінь зрідка стогнав і... плакав. Удруге в житті бачив я смертельно раненого коня, що плаче зовсім «по людськи», як плаче хвора дитина. Злажу з коня і, витягнувши «кольта», прикладаю коневі до чола. Не було сумніву, що шляхетна тварина розуміла мій замір. Очі коня дивилися на мене з глибоким сумом і ще глибшою покорою долі. Стиснувши серце, віддаю стріл і не оглядаючись повертаюся до свого «сірого», що нервово здрігнувся. Витерши рукавом дурні очі, що непрошено змокріли, вискакую в сідло.
З почуттям болю й гордости в душах, від'їжджаємо з побоєвища.
Хмара їде до близького села залагодити справу з погребленням вбитих та взяти поживи для коней і козаків. Ми їдемо просто до бригади.
Підкріпившись хлібом і салом та підгодувавши по повороті до лісу Хмари коней, вирушаєм лісовими дорогами до села, кілометрах у десяти звідтіль. На ночівлю стаєм у тому селі. Ранком прибув селянською підводою один із висланих Хмарою розвідчиків. Сільськими дорогами на Єлісаветград іде навантажений обоз однієї з будьоновських дивізій. Розрахувавши його рух, можна перехопити на хуторах кілометрах у дванадцяти від села, де ми перебували. Розвідчик зустрінув загін Кобчика, що з трьома десятками кінних партизанів, одягнених уже в будьоновську уніформу, крутився між переходячими червоними частинами і «ліквідував» малі групки ворога. Кобчик поїхав уже на ті хуторі, де слідкуючи за шляхом, дожидатиме нас. Сам обозові ради не дасть, бо на возах їде зо дві сотні озброєних червоноармійців, є кілька кулеметів.
Наша піхота виступила із села до ліса. Об'єднана кіннота й тачанки рушили риссю переймати обоз.
Кобчик дожидав на умовлених хуторах, заховавши загін поза будівлі. Обоз ще не переходив. Переїжджали шляхом окремі верхівці й підводи, та їх не займали, щоб не зрадити своєї присутности. Заскочив було на хутір якийсь калмик-будьоновець, молока напитися. Уже закопали в стайні, так що й господар не бачив.
Партизани Кобчика виглядали імпонуюче. На переході будьоновців загін добре «підлатався»: хлопці мали першорядні коні, сідла й зброю, усі були добре одягнені, у шинелях і рогатих шапках - будьоновках. Лише сам Кобчик був одягнений у скіряний комплект із скіряним летунським шоломом на голові.
Приглядаюся до голосного в степу ватажка партизанів, як він на височенному вороному огерові скакав через пліт, щоб задемонструвати нам «новокупленого» у будьоновців коня. Малого росту, з розставленими в їзді ліктями, з гострим носом і поглядом — Кобчик дійсно нагадував свойого одноіменника — малого степового хижака — пострах мирних пернатих мешканців степу.
Довелося досить довго ждати, поки роз'їзд Кобчикових «будьоновців» повідомив, що голова обозу вже видніється на шляху.
Приймаємо рішення:
Розбиваєм своїх триста верхівців на шість групок з таким розрахунком, щоб кожна занялася підчас нападу одним відтинком, бо-ж задні підводи могли завернути і втекти. Кінець взяв собі Кобчик, що обіцяв найскорше долетіти. Додали йому двацятку холодноярців. Тачанки з кулеметами мали окреме завдання: стежити за дорогою на випадок, як би з'явилася яка кінна частина.
Заатакували обоз, розвинувшись на його очах в бойовий лад по полю.
Пострілявши короткий час з рушниць та чотирьох кулеметів, червоноармійці сипнули вростіч на поля і тим «припечатали» свою долю. Від шабель утекло лише кілька верхівців, що зарання відділилися від обозу. Гнатися далеко за ними не було сенсу.
Наші втрати — декілька неважко ранених козаків та коней. Аж з кінця «фронту» наспіла додаткова сумна вістка: «Кобчик надівся на кулемет!» Наскочив з шаблею на підводу з кулеметом і в упор дістав низку куль в живіт, зарубавши таки з розгону кулеметчика. Ще живе, зібрав своїх хлопців, визначив нового отамана і дає останні накази. Висловив волю, щоб відвезти тіло до родинного села, до дружини, що недавно з нею одружився.
За кілька хвилин везли упоперек сідла вже мертвого Кобчика на тачанку.
Обоз складався із військових возів та селянських з власниками коней, що поховавшись під вози, перечекали бій. Було в обозі досить всякого добра, від мішків з каракулевими саками та шовковою білизною почавши і на гарматніх набоях скінчивши. Була походна станція радіотелеграфу, було два вози з підривним матеріялом, а до нього апарат для запалювання мін електричним током; був віз із медикаментами й перев'язочними матеріялами, що були потрібні нам, як і набої.
Нашвидко порядкуємо з обозом. Потрібне нам майно перекидаємо на тридесятка «казьонних» возів, скинувши з них непотрібне. Мішки з награбованим у Польщі добром, за винятком білизни та ще чого потрібного, поскидали на купи, і поливши бензиною від мотора радіотелеграфу, підпалили. Радіостанцію обложили стосами скринь з гарматніми набоями, під які заложили пачку піроксиліну з довгим кавалком запального шнура. Одне і друге було нам непотрібне. До станції не було фахівців, тай до кого телефонуватимеш — хіба до Бога, до стрілен не було гармат. А тягнути із собою все не було змоги. Кобчикові хлопці взяли собі лише три брички; на дві запасу набоїв, на третю мертвого отамана, і повезли Кобчика до дружини.
Хмара припильнував, щоб забрали бочку смальцю, та дав строгий наказ козакові, якому припоручив її, щоб ніхто смальцю не смів їсти.
— То по якого чорта кажеш брати ту бричку? Питаю чорноліського полковника.
— Підожди — усміхнувся він — той смалець послужить нам ще краще від піроксиліну або толю.
Відпускаєм селян з возами, обділивши перед тим їх на дорогу цукром, мукою, та сіллю. Захопивши свою здобичу, вирушаєм в поворотну дорогу. Соловій залишився підпалити шнур коло піроксиліну.
Вже були далеко на полевих доріжках, як на обрії з'явилася група кіннотчиків. За хвилину загуркотіли вибухи набоїв. Кіннотчики якийсь час приглядалися, стоячи на місці, потім повернули коней і зникли.
Якщо недалеко є значніші сили кінноти — безперечно будуть доганяти. Треба поспішати, а це не легко з навантаженими возами та ще запряженими, виснаженими у походах кіньми. Про їзду риссю не могло бути й мови.
До лісів залишалося із чотири кілометри, як на обрій виткнулася низка ворожих роз'їздів. Зауважили нас, бо найближчий роз'їзд пустив чорну ракету, а один верхівець погнався назад.
Самим нам небезпека не загрожувала. До лісів, без обозу, — рукою подати. У лісі дві тисячі холодноярців, Левадний з кулеметами й мінометами. Та... шкода було б покинути цінну здобичу.
З возів, запряжених слабшими кіньми, розібрали частину вантажів по сідлах. Коні дістали батогів і рушили скоріше. Треба було переїхати досить глибоку балку із кілометр шириною. Перед балкою залишилося при дорозі п'ять тачанок із кулеметами і півсотні чорнолісців. До Петренка поскакав зв'язок, щоб виступив з холодноярцями на край ліса осторонь від села, бо його ми хотіли обминути.
На підйомі коні у возах почали приставати. Ізскочивши з коней, козаки пхали вози. Скоріше б на гору, бо залишені тачанки вже відкрили вогонь. Добре якщо тільки по роз'їздах.