Години за дві Іван, вертаючись з Грушківки, вступив до табору. «Кум» у Грушківці дав золоту п'ятку за підводу з добрими кіньми і погнався до Кам'янки. Грушківські хлопці хотіли було його притримати та відставити до нашого штабу, але Іван їх стримав, мовляв, Боже хорони зачіпати — цеж від самого Петлюри зв'язок до Холодного Яру приїжджав.
Пополудні прибігли тривожні вісти: два полки червоної піхоти з артилерією та камянський караульний батальон Чека і міліція вже у Грушківці; три полки піхоти, дві батареї, дві сотні кінноти та карательний загін Лопати прийшли з боку Осоти, до Мельників.
При штабі бачили ранішнього «гостя», вже передягненого у військове. Разом з обох боків було три і пів-чотири тисячі червоних. Петренко, почувши це, всміхнувся:
— Хвала Богу — буде з ким у «цюцібабки» по лісі погратися.
Виступаємо з Холодного Яру кілометрів за чотири в густий зруб за Мотриним манастирем. Робимо там розділ. Бригада вже знову була курінем, Петренко — курінним, а я його осаулом. Отаманенко й Грицаєнко пішли з Квашею за залізницю. На першій сотні був Василенко, на другій Семен Чучупака, на третій — Галайда. Левадний мав частину своїх кулеметчиків з чотирма «кольтами» на руках і кількома ручними кулеметами. Сотні мали ручні кулемети окремо. Чорнота — з кіннотою, як звичайно, лише без тачанок.
Розбиваємо всі сили, крім кінноти, на шість груп, що мали, як червоні підуть до ліса, розбрестися в різні боки й шарпати ворога, кожна по своїй ініціативі. Головне завдання: уникнути затяжного бою і водити червоних за ніс по лісі, аж поки їм обридне. Ворог ліса не знає, а для нас кожний яр і ярок, кожний шпиль — знайомі; там, де ми за чверть години перескочимо, «товаріщі» три години ярами будуть кружляти. Знаємо, де їх дожидати, поки виткнуться. Ну, а ще ж як візьмуть у Мельниках провідників — то й вони допоможуть...
Увечері мали свіжі відомості. Червоні ночують, виставивши міцну охорону від ліса, і пильно стежать, щоб із села до ліса ніхто не вийшов. Готовляться ранком розпочати «облаву» і очистити ліс від «банди». У Мельниках зібрали селян на мітінг. Промовляли командир і воєнком червоної дивізії, закликаючи селян до підтримки совітської власти і боротьби з «бандами». Селяни, за інструкцією Петренка, в один голос співали тієї самої: життя через бандитів не маємо, — вибавте нас від них, а будемо вдячні.
Воєнком запропонував їм зорганізувати комнезам, щоб боровся з місцевими кулаками та з бандитами і проводив політику комуністичної партії. У вас, мовляв, ще роскулачення не переведено, як всюди. Треба забрати майно у багатіших і віддати його біднішим, що будуть савєтскую власть підтримувати.
Дядьки відповіли, що кулаків у Мельниках нема; як поділили поміщицьку землю між бідними, землі стало в усіх однаково. А як і має хто більше майна — то чесним трудом придбав його. Ніби не розуміючи, що воєнкомові залежить не на самому факті існування «комітету незаможних», лише на розбитті села на два ворогуючі табори, мельничанські «політики» запевняли, що до комнезаму все село з охотою піде, а тільки щож... Мовляв, виберемо сьогодні «комітет», ви собі підете, а завтра прийдуть з ліса бандити і розвішають комітетчиків на грабах. От якби ви залишилися та й стояли у нашому селі — справа інша. Волілиб, мовляв, вас годувати, як бандитів, що самі до комори лізуть і тягнуть, що подобається.
Командир подякував за «запросини» і пояснив, що довго стояти тут не можуть, бо треба виганяти білогвардійські банди Врангеля. Але пообіцяв, що завтра від банди в холодноярському лісі і сліду не залишиться.
По зібранні трапився цікавий інцідент. Лопата із своїми карателями почав арештовувати селян та бити їх, щоб признавалися де зброя захована та хто із села в лісі. Запалили хату одного арештованого, що стояла осторонь села під лісом. Селяни, в тому числі і той що оповідав нам, побігли з жалобою до командира дивізії. Командир наказав закликати до нього Лопату і при селянах запитав його, на якій підставі б'є селян і хату запалив.
А Лопата — оповідає дядько — почервонів і: «Товариш командир! Як не розумієтеся на «бандитських штучках», то не мішайтеся. Ви слухаєте їх, що вони проти банди?! Та тут усі села попід лісом — самі бандити! Як вистріляти усіх від старого до малого, а села спалити і з землею зрівняти — тоді тільки в Холодному Яру банди не буде»!
— А командир як тупне ногою, як крикне: «Самі ви сволочі — типові бандити! Ми на фронтах б’ємося, а ви із чекістами банди нам в запіллю плодите?! Селян грабуєте, розстрілюєте, хати їм палите?! Хіба дурний, при такій політиці, не візьме рушницю та не піде в ліс! Негайно звільнити арештованих і без мойого дозволу — ні кроку! Бо розстріляю під першим плотом, як пса!»
Лопата загнівався і, зібравши своїх «карателів», поїхав геть із Мельників.
Остання новинка була для нас дуже важливою, бо двісті лопатиних «карателів» були небезпечнішими від двох тисяч війська. Багато із тих колишніх «лісовиків» знали також і холодноярські ліси, а головне — усі ті «емеритовані» злодії і грабіжники розумілися на партизанських сутичках у лісі.
Ночували ми шістьма групками, розкинутими недалеко одна від одної. На край ліса Чорнота вислав кінні пікети, що стежили за селами.
Олю відправили до Лубенець, щоб перейшлася убік Черкас — чи не надійдуть ще й звідтіль червоні частини.
З світанком табор розбудили гарматні стріли й вибухи гранат у різних частинах ліса. Гупало з вісім трьохцалівок. Від Грушківки кидали у ліс фугасні гранати дві шестицалівки. Із-за Мельників одна далекобійна гармата посилала свої стрільна понад нами десь аж під Жаботин. Була то, звичайно, пуста витрата набоїв. Червоні гарматчики мусіли-б бути великими ворожбитами, щоби вгадати, на котрому із сотки квадратових кілометрів знаходиться противник. Численні яри відкликалися кілька кратною луною на кожний вибух, важко реготалися з безсилля ворога. Хлопців лише забавляв гуркіт «громів» — «неначе перед Петром», або коли граната, розірвавшись на чубку якогось видного шпиля, кидала в небо обламками дерев і землею. Дід Гармаш із заложеними назад руками стояв на прогалині й з міною «фахівця» прислухувався до стрілів і вибухів.
— Ну й йолупи царя небесного. Хіба можна отак порох псувати по «невидимій цілі»?1
— Та що ви, діду, таке говорите, — обізвався хтось із козаків,- «по невидимій цілі». Хіба вони ліса не бачать, чи що?!
— То ж то воно і є, що по лісі б'ють, а треба б тебе дурака по голові.
— Та що ви там, діду, розумієтеся на цьому?! — одізвався другий «авторітет». — Тоді, як ви ще при гарматах служили — яка тоді «невидимая ціль» могла бути?! Таж тоді гарматчик дальше бачив, ніж гармата стріляла.
Дід ображено сплюнув:
— А то вже не тобі щенюкові судити, коли кращі гармати були — чи тоді, чи тепер.
Прибули кіннотчики з дозорів і сповістили, що з Грушківки і Мельників червоні рушили лавами в ліс. Петренко передає наказ групам розходитися кожній у свойому напрямку. Чорнота із кінною сотнею їде на Лубенські хутори «попасати» коні. Для нашої кінноти сьогодні у лісі роботи нема. Не буде й для червоної. Хіба дороги патролювати.
Отаманів і мій кінь теж пішли з кіннотою на хутір. Стаєм на чолі групи із півтораста козаків і йдем наукіс назустріч червоній лаві в напрямку Холодного Яру. З нами один «кольт» і чотири ручні кулемети. Петренко взяв із собою діда Гармаша, бо ніхто не знав так добре, як дід, усіх стежок і «перелазів» у холодноярському лісі. Десятками ж бо років бродив по них чи то за дровами, або грибами, чи то за вовками і дикими кабанами, поки було їх досить.
Гармати стихли. Поміж деревами проскакують злякані зайці та серни, що втікали від широкої лави червоних «наганячів».
Хлопці жартують, що як би був час, можнаб гарне полювання собі зафундувати. Сам граф Бобринський, як приїжджав, не мав стільки наганячів. Десь за грушківською дорогою розсипається горохом стрілянина. По кому стріляють — Аллах відає. Наших там в кожному разі немає. Може по свойому ж роз'їздові, що над'їхав із Грушківки, може по невинних нічого валах Мотриного манастиря.
Переходимо грабовий ліс. В молодому березнячку розвиваємося невеликими гурточками, що держали зв'язок між собою. «Воювати» у гористому й яристому лісі широкою рідкою лавою — безнадійна справа. Таку лаву і згуртувати в разі потреби важко, і змінити з нею напрямок нелегко, тай прорвати її, зосередившись, — раз плюнути.