Зітхнула.
— Хлопець був чи дівчинка? — Стрепенувшись перебив Петро.
— Хлопчик...
— Ну-ну, оповідай...
— Ну й пореготалися, вибігли з хати, сіли на свої брички і погналися дальше. Забрали із села трьох хлопців ще, — двох за селом застрілили.
— Ну-ну, а Христя, що Христя?
— Мучилася бідна до самого вечора. Дитина живенька вже була, та недовго. А Христя все плакала, перед смертю дуже просила мене, щоб я пішла до Холодного Яру, відшукала тебе і оповіла тобі, що з нею сталося. Просила, щоб за неї не мстився, але за дитину, щоб не подарував Лопаті. Кажу їй — щож ти можеш йому зробити, а вона: «Хай просить у Холодному Яру отамана, хай усіх попросить, щоб помогли. Богу за всіх буду на тамтому світі молитися».
Петро із задерев'янілим обличчям, з вп'ятим в одну точку поглядом, слухав дальше, що оповідала сестра про матір, про хату, але я бачив, що він не чує і не розуміє вже того. Попрощався, подякував, вертаємося до табору.
Від побачення з сестрою Петро замовк, його кремезні плечі згорбилися, обличчя почорніло. Сидів або лежав у землянці чи без думок, чи з якоюсь одною важкою думкою; підвечір брав карабінку і йшов сам перейтися лісом. Мені чомусь здавалося, що сьогодні або завтра Петро не вернеться з проходу: заповнить ту порожнечу, що опанувала його душу — кулею з власної карабінки. У землянці ніхто вже не жартував з нього, навпаки, всі товариші співчували і, як уміли, висловлювали те співчуття. Дід годив Петрові, як хворій дитині, та Петра їжа не бралася. Від одержання сумної вістки почавши, не бачив я в очах Петра ні одної сльози. Видно, сльози були б замалим виразом його великого горя.
Минув день і другий. Третього ранку сталася маленька подія. Ще завечора поїхали на Мельничанські хутори бунчужний кінної сотні Іван Соловій та козак, що імя і прізвище заступала йому кличка: «Дайош!» Заліз хлопцеві у голову той будьоновський «бойовий клич» і замість «дай» казав: «Діду! Дайош ще куліша!» «Дайош по дрова!» «Дайош коні поїти!» Ну і прозвали «Дайош». Він і Соловій були побратимами, нерозлучними приятелями, що один без одного ні кроку. Відпросилися «коні провітрити». Чорнота, знаючи, що «Дайош» мав ніжні почування до якоїсь молодої вдовички на хуторах, пообіцяв їм, що як до півночі не вернуться, то провітрить обох нагайкою. Вночі не вернулися. Раненько прибіг задиханий козак другої сотні з повідомленням, що на мельничанських хуторах стрілянина. Друга сотня побігла вже на край ліса.
Петренко дає наказ виводити коні й виносити сідла, що служили за подушки. Та у цей час вартовий з краю зруба повідомив, що лісом біжить до табору якийсь роздягнений чоловік. За кілька хвилин стояв вже перед нами «Дайош» — босий, в одних штанях і сорочці, без шапки. Обличчя в синяках. Одне око підбите. По обличчі бігли густі сльози.
— Кінь і зброя де? Соловій де? — гримнув на нього Чорнота.
— Забрали червоні, пане сотнику. Ваню вбили.
«Дайош» ревно заплакав, згадуючи Ваню. Андрій нахмурився.
— Дайош дергу і дві нагайки! — крикнув до козаків. Дергу розстелили на замерзлій землі.
— Скидай штани і лягай!
Дайош розщепнув пояс, ліг і взяв руку в зуби. Два козаки на приказ Чорноти стали по боках.
— Двадцять за коня, десять за карабінку, п'ять за шаблю! Стрівай, ти ще й револьвера і дві бомби мав? Ну то разом — ще десять!
Нагайки свиснули в повітрі. Дайош підскакував, але мовчав. Як скінчили, важко встав і одягнувся.
— Одну передали. Та то нічого. Як заживуть ці — попрошу у сотника ще з півсотні нагайок, бо то через мене Ваня загинув. Андрій сказав винести для «Дайош» кожуха і валянки.
— Ну, оповідай, як було.
— Ну... Приїхали ми на хутір, а чортова баба слив'янки наварила, почастувала нас первачком. Перебрали ми слив'янки, ноги ковзаються, на мороз не хочеться, — уговорив я Ваню, щоб лягти спати, а кума опівночі збудить. Не роздягалися навіть зовсім — у штанях лягли. Ну а прокинулися світанком, як «карателі» нагайками по пиках нас уже мастили. Дивлюсь — уже моя шабля на одному, карабінка на другому. Вивели босих на подвір'я. Коло нас чоловік із тридцять. Один каже: — «за хлів та постріляти», а другий, — «Ні. До товариша Лопати — на допит. Зараз довідаємося, де банда зимує». Ого! — думаю, діло — січка! Лопата вже уміє «допитати». А тут Ваня мене ліктем штурк, а сам одною рукою одному кулака в зуби, другою — другому, передньому копняка і — через пліт на город. Ну, а я своїм, хто ближче був — куди чим попало і — через другий. За хату і «дайош» до ліса. Щастя, що плоти по городах — конем не поженеться. Пішки бігли — так мені босому в сорочці лекше. Стріляли — то вже скільки хотіли, не одна під ногами дзенькнула, та Бог виніс. А Ваня загинув. Там укритися йому було нізащо.
«Дайош» знову зайшовся плачем. Чорнота нагнав його до землянки «відпочивати». Коні вже були осідлані. Сідаєм і, виїхавши на просіку, пускаєм коней риссю до хуторів. По просіці, назустріч нам, шкутильгав Соловій в штанях і сорочці, розцяцькований, як і «Дайош».
Андрій стримав сотню.
— Де кінь і зброя?
— Карателі забрали. І «Дайош» загинув. Соловій тихо пустив сльози.
— Ти що, ранений? — Глянув Андрій на окровавлену босу ногу.
— Ранений. У м'яке. Проскочила коло того самого місця, у яке під капітанівським лісом був ранений. Я то вже у лісі зашкутильгав — жили стало стягати, а до того біг, як належиться. Дурниця — за тиждень заживе, а от «Дайош».
— Не плач, не взяв чорт твойого «Дайош». Скачи дальше, до землянки — там за тобою побратим плаче. А як рана підгоїться — одержиш свої нагайки за коня та за зброю. Утішений Соловій пошкутильгав в підстрибку до табору.
На хуторах не було вже й сліду «карателів». Ускочили світанком з піль, запалили три хати — згоріла і вдовиччина — і поки вхопилися мельничани за рушниці, утекли в напрямку кам'янської дороги.
У землянці застаєм вже «шпиталь». Соловій лежав навзнак, підв'язавши забандажовану ногу шнурком до стелі. Казав, що так лекше — жили не тягне. «Дайош» лежав до гори «штанями» і, уткнувши обличчя в зложену свитку, постогнував. Дід, що ходив коло них обох, потішав його, що, мовляв, то нічого, навіть здорово, бо як прочухати нагайкою «штани», то кров скоріше кружляє і розум із «штанів» до голови переносить. Сам «Дайош» потішався на голос іншим: як би, мовляв, не дістав був у «штани», то тепер не міг би із спокійним сумлінням лежати поруч раненого побратима. Боліло б серце, що то з його вини Ваня терпить. А так болять «штани» і, так би мовити зрівноважують рахунок.
Увечері прийшов до нас із свойого табору Галайда і оповів, що його хлопці ходили до Грушківки і там довідалися, що загін Лопати в селі Юрчисі, за залізницею. Карателі, по двох тижнях «праці», стали на відпочинок. Будуть у Юрчисі певно не один день, бож у Лопати там любка — вдова, що у неї любить «гульнути» собі кілька днів по кровавих гульках у селах.
До оповідання Галайди уважно прислухувався Петро. По відході гостей виходжу із землянки подихати вільним повітрям. За хвилину вийшов за мною Петро.
— Пане осаул! Попросіть отамана, щоб пустив мене на пару днів додому.
Голос Петрові здрігався. Не питаю його, чого хоче йти додому, бо знаю, що скаже неправду. Не піде додому, — піде до Лопати порахуватися за дружину і сина.
— Добре, Петре! Скажу отаманові. Важко, щоб згодився, чому — сам знаєш.
— Попросіть. Вас скоріше послухає. А що до того-то може бути спокійним. Попадуся в руки — загину, хоч би там що — слова з мене не витиснуть... Я б сьогодні ще пішов.
Між корчами почулася розмова Петренка і Чорноти, що верталися до землянок, відпровадивши Галайду. Петро іде до підземної стайні поглянути до коней, а я чекаю отамана і Андрія. Як підійшли, передаю їм прохання Петра. Отаман незадоволено нахмурився. Андрій по хвилині задуми махнув рукою.
— Нема що — хай іде. Не пустимо — втече, або застрілиться. Засильно пече хлоця. Що додому — звичайно бреше; піде Лопату вб'є і сам загине. В руки живим не дасться. Треба пустити, отамане.
— Поклич його.
Підходжу до діри проходу у стайню і викликаю Петра. Став перед отаманом, очікуючи «присуду».