Коло сельради юрба селян, переважно жінок. Поприходили з киями та рогачами, хочуть комісію бити за кривди, що їм чинила. Хмара вихопив у якоїсь цокотухи рогача і погнав ним юрбу від сельради.
— Киш до хати, одна з другим, як не хочеш щоб тобі її завтра спалили!
Озлоблена юрба забувала, що за півхвилини гніву село може страшно відпокутувати. Донести владі, що самі селяне з комісією розправилися, знайдеться хтось у селі напевно. Ми комісію арештували, ми з нею і «порядок зробимо». Самі за те перед червоними відповідаємо, а нам розлогих шляхів України-не спалять.
Комісія «засідала» у сельраді на лавках попід стінами. З краю сидів кремезний чоловічина у шинелі із міліцейськими петлицями. Глянувши в обличчя, починаю пригадувати собі, де я його бачив. Ну, безперечно десь із ним зустрічався, але де, коли? Підходжу до нього.
— Ви начальник міліції?
— Так. Я начальник володимирської волосної міліції.
Почувши низький приємний барітон, усміхаюся до нього. Перед очима відразу стала «буцигарня» у Володимирівці, до якої вкинули мене і Зінкевича, зв'язаних дротом, з порозбиваними прикладами обличчями і тілом. Цей самий барітон ласкаво питає: «Може ви, хлопці, їсти хочете?» Не їсти хотілося — спрага мучила. Не дозволяла варта розв'язати рук, — став начальник міліції на коліна і напоїв мене і Гната квасним молоком із гладущика, — сам приніс його із села... Як і тоді ворохнулося в грудях почуття теплої вдячности.
— Ви мене не упізнаєте?
Начміл зніяковів. Упізнати, звичайно, не міг. Бачив мене раз у темряві, а до того так «розмальованого» червоноармійськими кольорами, що й рідна мама не пізнала би. Бідолага намагався розгадати на мойому обличчі, що криється для нього за моїм запитанням: зле чи добре? Покрутив заперечуюче головою.
— А пригадуєте, весною везла червона кіннота двох повстанців через Володимирку. Ночували у вашій «холодній». Молока квасного ви їм приносили.
Начальник відверто усміхнувся.
— Невже то ви були?
— Так. Один був я.
— А що з тим, другим?
— Загинув.
— Я, правду сказати, думав, що оба в дорозі помрете. А скажіть правду. Що ви зо мною зробите? Вб'єте?
— А як ви думаєте?
— Скажу вам правду. Поки з вами не розмовляв, то був певний, що піду разом з оцими, — кивнув бородою на комісію, — в Інгул під лід. Бо ж так уже ведеться. Тепер сам не знаю, що думати.
— Ви показували тоді начальникові варти партбілет. Ви комуніст?
— Був колись щирим комуністом. Тепер, от так тільки, по старій пам'яті — член партії. Я шахтар з Донбасу, а ми майже усі були комуністами. Потім побачив я, що не те то все, за що ми боролися. Не можу дивитися на ті всі несправедливости. Вб'єте мене тепер — не зробите совітській власти шкоди, а собі користи.
Відводжу набік Хмару.
— Подаруй мені цього начальника, хочу йому за квасне молоко життя подарувати.
— Про мене... Даруй.
Загородній, пригадавши, певно, Спасибенка, запротестував. Та Андрій мене підтримав.
— Голосую — за. Мене й селяне за нього просили. Тільки не забувай, що як тих поб'єм, а його пустимо, довго не натішиться: розстріляє Чека — скажуть, що зв'язок з бандитами має.
Розмовляю ще окремо з начмілом, що сам знає, що як відпустимо ми, то Чека не помилує. Даю йому підходящі документи на інше прізвище, даю гроші на дорогу. Виводимо усіх «арештованих» разом із села. За селом, над річкою, передягаю начміла у цивільний плащ і шапку. Дороги тут розминалися: начальник міліції йшов до залізниці, щоб крадькома від'їхати на Кавказ; продовольча комісія направлялася в Інгул — рибу під льодом ловити.
Тієїж ночі робимо перехід аж під самий Єлисаветград. Ранком зліквідували чоту елісаветградської кінної школи червоних командирів, що виїхали на тактичні вправи. Курсанти приняли нас, звичайно, за своїх і, розминаючись із нами на шляху, навіть не зауважили, як попали під наші шаблі. Співали собі, виструнчившись у сідлах, щоб показати «будьоновцям», які вони молодці.
Зробивши з вісімдесять кілометрів походу, стаєм відпочивати у Великій Висці. Місцева совєтська вдасть радо нас вітала. Не зачіпали її, намітили лише пару шкідливіших типів, щоб «арештувати» їх при виході.
Увечорі довідуємося, що в недалекому селі заночував якийсь відділ. Мало людей — багато кулеметів. Видають себе за «ударную групу» Чека, але Хмари звідун, що приніс ту відомість, каже що то щось «підозріле«. Чи, бува, не партизани...
Пішла у розвідку Катря і, не забарившись, вернулася підводою. З нею приїхали степові повстанські ватажки — Терещенко і Копач. Терещенко — невисокий огрядний чоловічина з великою чорною бородою — сердешно привітався з Хмарою, з яким давно знався. Копач — інтелігентний діяльний повстанець, що стратив свій відділ в нещасливих боях з червоними. Дніпровський партизанський загін. Власне, врангелівський тільки «з походження». Командує ним колишній старшина «синьожупанників» поручник Баранів, полтавець, мобілізований Денікіном. Крім нього у відділі двадцятьодин чоловік на семи таврицьких тачанках: тринадцять українців-рибалок з Озівського побережжя, вісім українців-кубанців. Озброєння відділу: автоматичні револьвери, переважко «кольти», бомби і... чотирнадцять новеньких англійських кулеметів з великим запасом набоїв. До кожного кулемета — майже п'ятьдесять кружків, тобто по дві й півтисячки куль. Відділ зформувався у врангелівськгй армії за ініціятивою Бараніва, ніби то із завданням шарпати червоне запілля понад Дніпром. В дійсности Баранів мав досить божевільний плян: вискочити з Криму і з цим невеличким гуртком продертися через цілу Україну до українського війська. Заскочений в час підготовки побідним червоним наступом, не відступив разом із Врангелем у глиб Криму. Прорвався вночі крізь червоні й махнівські частини і пішов на Україну тим самим шляхом, що вони наступали — через Сиваші. Комишеві джунглі Гнилого моря його рибалки знали з дитинства, знали куди і як іти, щоб льоду не заламати.
Терещенко і Копач зустрілися з Баранівим вже поцейбіч Дніпра на Запоріжжі. Прилучилися до нього, щоб разом до Збруча мандрувати. Із Запоріжжя мусіли виривати як скоріше, бо там товчеться, як Марко по пеклі, батько Махно. Гонений 1-ою кінною армією Будьонного, перескочив по льоду Дніпро і одного туманного дня врізався несподівано для самого себе в колони 2-ої кінної армії Жлоби, що йшли до Дніпра загородити Махнові шлях на Правобережжя. Розігнав ту армію так, що тиждень потім збиралася. Перемішавшись на шляхах, противники розминулися. Махно втратив свої гармати і обоз, що мусіли триматися шляхів, натомість захопив гармати і обоз 2-ої кінної армії. Тепер виробляє у степах понад Дніпром такі «маневри«, що червона кіннота ганяється за ним кругами, як пес за власним хвостом.
Зустрічі з нами Терещенко і Копач раділи: приїхали із заміром об'єднати Бараніва з нами. Хмара заклопотано чухав потилицю.
— Та воно не погано. Чотирнадцять «люїсів»... Пусти таку пачку під бік, так вона тобі полк у п'ять секунд висіче. А чи ти певний, — звернувся до Терещенка, — що то не фортель якийсь большевицький з тим Дніпровим загоном?
— Не сумнівайся. Вони ж при нас, по дорозі, не один десяток червоних на той світ відправили. Кінну групу чекістів разом з кіньми у пень висікли з кулеметів...
Копач залишається в нашому штабі, а ми з Чорнотою в супроводі Терещенка їдемо «у свати» до Бараніва.
Баранів — чисто виголений «джентелмен» в англійському офіцерському однострою без відзнак. Поривисті, легко нервові рухи, гострі сірі очі, міцно затиснуті уста. Вичувалося в ньому призвичаєння і вроджене уміння командувати.
На наші «будьоновки» поглядав недовірливо. Порозмовлявши з нами і вислухавши запевнення Терещенка, хвилинку думав.
— Добре. Ви залишаєтеся тут, як заложники, а я з Терещенком поїду до вашого штабу; подивлюся й порозмовляю сам.
Поки одягався, зайшла розмова про Махна. Андрій «дипльоматичио» питає, чому він утекав з району його операцій, — можна було приєднатися.
Баранів презирливо стиснув губи.
— Я з тією сволоччю не хотів і не хочу мати діла. А треба признати, що він червоним сильно поміг. Я Врангелеві не ворог, могли собі його чорти і забрати, але... трішки пізніше.