Засвітити не можна, щоб вартовий бува за чим під вікно не підліз. Намацав у сінях мішок високий із збіжжям. Висипав на долівку, спакував у нього непритомного Лопату, відімкнув вікно на город, витягнув на двір і поніс. Важкий д'явол, та так мені весело нести. За селом вже прочунявся — почав бурикатися. Скинув я мішок з плечей, намацав голову, погладив ручкою «нагана» — заспокоївся знову на якийсь час. Дальше на полі, як почав знову бурикатися, думаю — що буду чорта двигати, хай своїми ногами йде. Висипав його з мішка, розв'язав ноги — йди! Не хоче. Підведу — назад сідає. Нема ради — треба пакувати і дальше нести. Як забрикається — приглушу. Так і приніс...
Відсапувався.
— На чорта ж ти його двигав — було в хаті прикінчити...
— Та що ви говорите. Як би ж то виглядало? Я його розпитаю ще, як мій синок виглядав...
Лопата, вже без ганчірки у роті, мовчки слухав оповідання Петра. Апатія чередувалася в його очах із злістю — звичайно на самого себе. Почувши, що Петро збирається «розпитувати» про синка, Лопата скрипнув зубами і зажмурив очі.
На знак Петренка козаки підхопили зв'язаного карателя і понесли корчами до землянок. Тепер уже може довідатися, де зимують «холодноярські бандити»... Змучений Петро ніс за ним мішок. Ростелив його на галявці між корчами, коло штабової землянки.
— Положіть приятеля тут — хай полежить, поки я щось з'їм.
Поки Петро підкріплявся у землянці — пробуєм нав'язати з Лопатою розмову. Та даремно. Мовчав, стиснувши уста і брови. Знав, що нема вже сили, яка моглаб вирятувати його від смерти.
Поснідавши, Петро вийшов із землянки з старою позубленою шаблею, що нею дід Гармаш перегортав вогонь у печі. Відходимо набік, щоб не перешкоджувати розмові «приятелів».
Ставши над Лопатою, Петро сперся шаблею на нього і з спокійною міною дивився йому в обличчя. Тупа шабля повільно вгрузала у жирний живіт Лопати. Заричав крізь стиснуті зуби. Петро покрутив шаблею і дав їй інший напрямок. «Забий відразу — я тебе прошу!» — вирвалося благально з грудей карателя. Петро усміхнувся.
— А чи моя Христя дуже у тебе просилася?
Лопата заціпив зуби і глухо ричав.
— Добре — заб'ю відразу, але як оповіш мені як мій синок виглядав, подрібно, як ти його викинув з матері, чи кричав уже, чи ручками рухав... Оповідай.
Лопата ричав.
Шарпаю Петренка за рукав.
— Отамане, піду скажу, щоб прикінчив. Почорта ця комедія!
Чорнота поклав мені на плече руку.
— Не мішайся. Не твоїй жінці він живіт розпоров, не ти його півтора десятка верстов на плечах ніс.
Петро «розпитував» дальше. Відкинувши шаблю, витягнув ніж і присів коло Лопати. Повернувши за ніс голову, показав на вхід до землянки.
— Бачиш — отут холодноярці зимують. У цій землянці штаб, от там друга, третя, отам коні...
— Як зайти вночі звідтіль, або звідтіль і раптово наскочити — можна усіх під землею замкнути. Роздивися добре, бо ти ще живий у Кам'янці будеш, з приятелями чекістами побачишся. Тільки вже не скажеш їм нічого...
Розважив дулом револьвера затиснуті зуби і, вхопивши язик Лопати, відрізав половину ножем.
— І не напишеш...
Обережно, щоб не ушкодити артерій, підважив і перетяв сухожилля на обох руках.
— І не поведеш. — Зробив те саме на ногах. Поростинав і зняв пасми конопляних ниток, що ними був обмотаний Лопата. Лежав тепер з обезаладненими руками й ногами, викидаючи рухом голови кров із рота. Глухо стогнав, але дужий організм колишнього чигиринського багатія-злодійського батька і каторжника ще не збирався розлучатися з життям.
Петро підійшов до нас.
— Пане отамане, поможіть якось «приятеля» до Кам'янки відставити. Аби на кам'янську дорогу — там хтось забере і завезе.
Думка сподобалася і Петренкові і Чорноті. Запитавши згоди отамана, Андрій наказав виводити із землянки й сідлати коні. Принесли два тонких деревця на ноші, винесли із стайні дергу. Андрій дергу відкинув.
— У мене Лопата вартий на килимі до Кам'янки вернутися. Зчепили на дрючках килим і Лопата, коливаючись між двома кіньми, поїхав до повітового центру Чигиринщини.
Плян удався якнайкраще. На кам'янській дорозі кіннота затримала підводи, що везли до Кам'янки развйорстку. Забравши з однієї на сідла мішки з вівсом, поклали на їх місце килим із Лопатою. Чорнота дав поквітовання за овес і написав записку до голови повітового ревкому з проханням заопікуватися Лопатою, бо... у Холодному Яру лікарні немає...
Під кінець тижня ходила у розвідку до Кам'янки Оля. Побувала на похороні Лопати. Помер у лікарні на четвертий день. Його «пригода» до краю озлобила, але й налякала представників червоної влади. Коло мешкань чигиринських совітських владарів у самій Кам'янці стоїть тепер уночі постійна варта. Бояться, щоб не довелося з ліжка «прогулятися» до Холодного Яру. Населення тихо радіє і з різними варіянтами переоповідає таємничу справу викрадення і унешкодливлення начальника карзагону. На урочистому похороні промовляли: голова ревкому, чека, парткому, представник центру. Присягали помсту, обіцяли... «зрівняти із землею Холодний Яр»...
Карательний загін перевели до Кам'янки і призначили йому нового начальника — жидка із Чека. Карателі, що хотіли мати за начальника когось із своїх, другого ж таки дня розсварилися з новим «шефом». Чоловік із двадцять лопатівців перейшло на службу безпосередньо до Чека, останні розбіглися хто куди. Грізний загін — пострах сіл і повстанців, що не могли йому нічого вдіяти — перестав існувати. Зліквідував його один Петрусь-«жінка-журиться».
Дні збігали. Мороз то кріпшав, то зникав. Перепадав, не залежуючись довго, сніжок. Життя у землянках минало нормально, без незвичайних пригод. «Дайош» свобідно сідав уже на «штани» і опікувався по материнськи раненим побратимом. Соловій по кількох днях погіршення, гарячки і «тягнення жил» чувся краще. Вже переходжувався, спираючись на плече побратима. Дід Гармаш підтрунював над ними, що не маючи ані відповідної зброї, ані коней, будуть тепер у нього підручними коло печі.
Одного ранку зв'язок-мельничанин прийшов із повідомленням, що до Мельників приїхав роз'їзд Чорноліського полку. Хмара повідомляв, що йде з полком у гостину до Холодного Яру. Хоче порозмовляти з нами.