Потім прийшла революція. Грошей із Петербурга не стало. У моєї матері був у степу невеличкий маєток і ми дальше у Єлісаветграді жили тим, що вона нам присилала.
Коли захопив владу Скоропадський, він пішов на службу у карательний загін, що складався з москалів-офіцерів та знущався із селян за знищені підчас революції панські маєтки. За часів директорії та першого приходу на Україну большевиків він переховувався в нас у селі. Коли ж большевики виганяли денікінців — залишився на Україні і пішов на службу до Чека. Скоро видвигнувся там на високе становище і заслужив повне довіря. Так, що коли виявилося, що він служив у Денікіна — йому це пробачили. Він вів справи і приймав участь у розстрілах людей, за яких я боліла душею. Приходив до дому перед ранком, скидав скривавлене убрання й цинічно оповідав мені про свою «роботу». Я вже ненавиділа його. Хотіла покинути, та він пригрозив, що розстріляє тоді і мене і мою матір. Іноді збиралися у нас його товариші-чекісти, пиячили, розривали мені душу своїми розмовами.
Якось я трішки захворіла, та не надавала цьому жадного значення. Перейшло. Вже й забула. Та якось зустрілася з дівчиною, що служила у Чека машиністкою. Вона оповіла мені огидні подробиці з «роботи» Чека. Гарних жінок та дівчат, перед тим як їх розстрілювали, використовували старші чекісти у своїх кабінетах, обіцяючи їм за те життя.
Місяців тому зо два розстріляли дуже гарну молоду артистку, що мала служити колись у денікінській контррозвідці. Перед смертю вона побувала у кабінеті начальника Чека та всіх значніших чекістів. Всі, що дурили її обіцянками подарувати життя, дістали від неї в передсмертному подарунку...
Згодом начальник заразив цю дівчину, що оповідала мені. Сказала мені теж, що мій чоловік через два вечері брав до себе ту артистку... Спитала мене, чи і я не потерпіла, як вона... Пригадала я собі ту перебуту хворість і серце мені захололо. Не пам'ятала вже, як і додому дійшла. Пішла другого дня до лікаря. Каже: «Гражданочка! Треба лікуватися. Ви хворі на... на...»
Горло їй знову здушили спазми. По моїй руці побігли її гарячі сльози. Повернувшися, сховала лице на моїх грудях і дала їм волю.
— Юрасю... братчику... пожалій свою маленьку сестричку...
Пекуча лють на того, хто спроневірив життя цієї незвичайної дівчини, до болю стиснула мені груди.
— Я хотіла покінчити із собою. А потім подумала: чому я маю відібрати життя собі?! Краще я відберу життя йому, його товаришам, а своє віддам боротьбі.
Я достала скляночку стрихніни й одного разу, як прийшли до нас пиячити шістьох його приятелів-чекістів, перед тим, як подавати на стіл — насипала в кухні отрути до страви та в пляшки із горілкою.
Вони припрошували і мене випити чарочку, та я казала, що побіжу ще до сусідки за квашеними огірками, а поки вернуся — най частуються самі. Ще передтим я непомітно взяла його бравнінг, оцей самий що досі мені вірно служить. Було вже пізно. Вибігла на двір, вийшла з міста і пішла в глуху ніч, сама не знаючи куди.
Згодом, вже у степовій дивізії, довідалася від єлисаветградських людей, що шість із тих, кого я «почастувала», в тому числі і мій чоловік, тогож таки вечора поздихали. Якимсь чудом залишився живим один із гостей...
Оля якось винувато глянула на мене і закрила очі рукою.
Одвівши лагідно ту руку, поцілував її ще вігкі від сліз очі.
— Нічого Олю. Заспокійся. Все буде добре. Тепер слухай, що я тобі скажу. Ти за короткий час зробила для нашої справи багато. Більше ніж кожний із нас. У штабі є захоплені у большевиків золоті гроші, валюта, що їх чекісти у «буржуїв» позбирали. Ми тобі дамо більшу суму і переправимо тебе за кордон. Там вилікуєшся.
Оля заперечуюче хитнула головою.
— Ні, Юрій. Боротьби я не покину. Якщо ми не переможемо скоро — то я напевно в ній загину. Я не шукаю смерти. Я хочу жити ї бути здоровою. Але... я трішки винувата. Тоді, як другі боролися за Україну, я була товаришем ворога. Знаючи, що тут боряться і гинуть в боротьбі, я не моглаби жити спокійно за кордоном і турбуватися тільки своїм здоров'ям.
— Але ми тебе примусимо. Ти не можеш не послухати наказу штабу.
— Не послухаю. Видалити мене із своїх рядів ви можете тільки тоді, як перестанете мені вірити. Але тоді мусіли би мене вбити. А ви мені вірите. І я тут потрібна... Покинемо цю розмову... Давай краще будемо спати. Вже пізно.
Раненько, вже одягнувшися, сиділи ми з Олею й обговорювали плян сьогоднішнього дня. Зрештою дуже «раненько» вже не було, бо ми чули що Ганя, вернувшись від корови, розмовляла з чоловіком, що час вже снідати. Несподівано двері із-надвору рипнули і в кухні почувся голос Сендера.
— Ну, бандіт, де той кулемет, що ти два тижні тому направляв?
— У мене не було ніякого кулемета. Це хтось набрехав — почувся у відповідь зхвильований голос господаря.
— А! не було! — Зараз буде! В'яжи його, Сірий.
Оля стиснула мені руку і мовчки наладувала бравнінг. Я приготовив свої «кольти». Із кухні доносився нерішуче протестуючий голос господаря і трьох міліціонерів. Три — ще не велика біда, але може на дворі є більше. Тоді «слово забере» граната. Тихенько підходимо і стаємо під стіною коло дверей.
За дверима почувся вдар і було чути, як господар із глухим стоном впав на землю. Одночасно розлігся зляканий голос Гані і Дусі. Сендер бив лежачого господаря ногою чи кольбою і розлютованим голосом кричав, щоби признавався де кулемет. Нараз Ганя, кинувшися з відчайним криком до Сендера, почала боронити чоловіка.
Начальник міліції покинув господаря і взявся за господиню, обсипаючи її брудною лайкою. По короткій боротьбі Сендер відчинив двері до нашої кімнати і пхнув через них розхристану Ганю.