Доручаєм Гуцуляка поховати селянам, самі йдем дальше пройденим шляхом.
З раною справа ставала гіршою. Почала ропити, гарячка невгавала, боліли місця, що нічого спільного з кулькою не мали. В Ставидлах заїжджаю до лікарні — чи не можна б витягнути? Лікар кліпає очима. — Як можна наосліп лізти — це ж не нога або рука. Треба рентгена.
Злючий на «дамську» кульку — бодай би щось порядного! — лізу назад на тачанку. Не велика, мовляв, пані — зачекаєш на кращі часи.
Рана відбилася не тільки на мойому здоровлі, а й на здоровлі мойого «сірого», що його не міг уже сам доглянути. Господар на одній стоянці защедро всипав ячменю, невчасно напоїв, і тепер «сірий» сумно волочив спухлими задніми ногами.
У Ставидлах заночували. Увечері Чорнота взяв у мене ключ від хати на хуторі і вивіз до ліса трупи Сендера і товаришів. Яму їм викопали п'ять тайних агентів Чека у Ставидлах, що їх прізвища і «працю» мав Сендер у портфелі. Не сподіваючись, що вже провалені, були в селі, ба навіть цікавилися нашими .справами, розмовляли з повстанцями, аж поки не зв'язали їм рук. По скінченні праці коло ями, звичайно, й самі в неї лягли.
В селі довідуємося, що міліція, переконавшись того ранку, що Сендер десь пропав і, підозріваючи, що його могли захопити на хуторі партизани, утекла із Ставидел ще перед приходом червоної бригади із Бондурово.
У Ставидлах нараджуємся, що робити дальше. Цікаво було, звідкіль взялися знову в наших краях будьоновці. Ми були переконані, що всі частини 1-ої кінної армії перейшли вже на врангелівський фронт. Отамани, порадившись, порішили, що «загін Марусі» має на якийсь час зникнути.
Попівночі Хмара повів своїх до Чорного ліса, а ми рушили до Холодного яру. Оля залишилася в Ставидлах, щоб ранком піти в далеку розвідку на Херсонщину, послухати, що в світі діється і вернутися до Холодного яру за тиждень-півтора.
У землянках було все постарому. Бракувало лише Соловія і «Дайош». Дід Гармаш на запит Петренка — де хлопці? — почухав потилицю.
— Пішли, сучі сини, коні та зброю роздобути.
Петренко розсердився.
— Навіщо ж ви їх пустили? Ще десь, до чорта, в руки влізуть.
Дід ховав очі.
— Та що з ними було робити! Марудять та марудять, що соромно їм отак, без пуття, щабель та коней позбувшись. Тому сучому синові нога зажила, ну й пішли пошукати десь...
Чорнота заспокоїв отамана, що хлопці добрі, якби що — живими в руки не дадуться.
Як дід вийшов із землянки за хворостом, кіннотчики, що залишилися в лісі, сміючись оповідали, що Соловій почав добре ходити, дід обом побратимам життя не давав — все допікав жартами, кпив... Хлопці позичили револьверів та ножів і пішли у свитках десь за Жаботин. Казали, що хоч до Смілої, хоч до Києва підуть, а вернуться з шаблями на конях.
У землянці знову був «шпиталь». Крім мене, зарощував кулю в плечі кіннотчик, що одержав її з того самого револьвера, та другий, що мав прострілену шию. З останнім було найбільше клопоту, бо хоч горло не було пробите, та спухлина перешкоджувала їсти.
Другого дня варта повідомила, що лісом їдуть до табору червоні кіннотчики. В шинелях, рогатих будьоновських шапках, але... викрякують воронами наш умовний знак. Чорнота переконує, що то «Дайош» із Соловієм, та що вартовий запевняв, що верхівців більше — зробили поготівля. Повідомили підземним ходом інші землянки, сотні вискочили із кулеметами на поверхню. Рад-не-рад, і «шпиталь», одягнувши зброю, пошкандибав із землянки. Якщоб дійсно ворог був у лісі — треба сідати на коні.
За кілька хвилин під регіт козачні продирався корчами до землянок Соловій із побратимом. З ніг до голови «будьоновці», з донськими щаблями і короткими карабінками за плечем. Кожний вів доброго осідланого коня. Хлопці, що побігли назустріч, вели ще четверо коней. Через сідла «запасових» коней були перекинуті позв'язувані шинелі, чоботи, штани, ще чотири карабінки й шаблі.
Коло землянки більш балакучий «Дайош» оповідає Петренкові й Чорноті свої пригоди. Пішли із заміром «ограбувати» або «обікрасти» з коней і зброї кінних міліціонерів, десь у дальшому селі або містечку, де була вже «власть». Забрели аж під Бобринську, а нічого путнього «не намацали». Три дні тому заночували у селі недалеко Бобринської, а увечері став у тому селі на ночівлю полк будьоновців, що висів у Бобринській з потягу і направлявся кінним ладом на південь. Хотіли вже другого дня проситися до будьоновців у «добровольці», щоб одержати зброю і коні, якщоб не вдалося вночі «купити». Зауважили, що шість кіннотників стали на ночівлю в хаті за селом. З розмови місцевих парубків довідалися, що буде там «весело». У тій хаті жило двоє сиріт — «веселих» дівчат. Запросили наніч ще дві «аматорки» з села. Дівчата бігали по селі, скуповуючи для будьоновців самогон.
Попівночі пішли «в гостину» на хутірок. Оглянули коней, що стояли в порожній клуні; там же в куті були зложені сідла. Коні добрі, та зброя у хаті. Двері були засунуті комбінованим деревляним засувом, та «Дайош», впхавши у діру руку, поворожив коло нього і двері відчинив. Будьоновці, в одній білизні, спали з дівчатами на ліжку й покотом на долівці. Зброя вся стояла в куті. Винесли до сіней зброю, а тоді напомацки позбирали всю одіж та взуття червоноармійців. Зав'язавши знадвору хатні двері, занесли все до клуні, осідлали коней і поїхали. Днювали у лісі. Уночі їхали. Не спішилися. Ту ніч підночовували у Михайлівні, цю в Грушківці.
— Треба було вже порізати при нагоді — буркнув Чорнота, вислухавши оповідання «Дайош».
— Коли ж мені, пане сотнику, дуже смішно було, як подумав, що вони у підштанках до штабу побіжать. Ми з Ванею так хоч у штанях втекали...