Як порівнялися з могилою, Хмарі забагнулося вилізти на неї, оглянути хрест. Полк затримався. Видряпуємося на Нечаєву могилу цілою пачкою, та там відразу зацікавив нас не хрест, а що інше. За могилою лежав притаївшись хлопець, в старенькому кожушку, з-під якого виднілися ноги у штанях із англійського військового сукна й дірявих чоботях.
Спускаємося до нього.
— Ти чого тут лежиш? Хто ти такий?
— Я звідціля, з Красного. Ходив до сестри у село. Ночував там — тепер вертаються.
— Ой, мой, брешеш! Вимова у тебе полтавська, а чоботями своїми ти вже здалека б'єш... Покажи документи!
— Я не брав із собою. Далебі, товариші, — я із Красного.
Це, нечуване на Поділлі «далебі», видавало його походження з головою.
— Чого ти сховався за могилу?
— Бачу — кінниця їде, думав, що банда яка. Сховався, щоб кожушка та шапки не забрали...
— Маєш при собі зброю?
— Ні, не маю нічого, прошу дивіться! — розщепнув хлопець кожушину, одягнену на саму брудну сорочку. Ми вп'яли очі у щось, ще нами не бачене: на поясі штанів був ґудзик. Звичайний, великий металевий ґудзик із... українським гербом - тризубом. Серця наші тьохнули... Дезертир з української армії! Зараз будемо знати, що з нею! Той ґудзик, що не існував ще як емблема регулярного війська за наших часів — засяяв для нас стома сонцями.
Хлопець, зауваживши до чого ми приглядаємося, зблід і певно проклинав у душі ту годину, коли не звернув уваги на ґудзик, забув його відрізати й пришити інший.
Хватаєм хлопця за руки і тягнемо, переляканого, на дорогу і до полку.
— Ти петлюрівець? Ідеш із-за кордону? Признавайся, брате, — не бійся! Ми ж свої! — Партизани!
— Ні, товарищі! Далебі, ні! Я від сестри...
На шляху показуєм старшинам і козакам той ґудзик на штанах. Ізскакуючи з коней, всі розглядали його, як найбільшу в світі рідкість. Розгублений хлопець не міг, певно, переварити в своїй голові, чого «будьоновці» так тішаться, побачивши дурний ґудзик, відрізаний від плаща і пришитий за відсутністю іншого до штанів. Вістка про ґудзик на штанях передавалася з уст до уст по колоні. Під'їжджали глянути на нього із дальших чот і трійок.
Холодноярський бурлака Худолій, полтавець, під'їхавши, приглядався не до ґудзика, а до обличчя його власника.
— Як би морда трішки грубша була — чисто мій товариш з Костя Гордієнка полку... А може то ти Грицю — тільки схуд?
Гриць закліпав очима, потім вчепився в Худолія, стягнув його з сідла й розревівся в його обіймах. Розговорившись, Гриць упізнав ще не одного козака й старшину з інших частин, що разом з гордієнковцями були на фронті. Переконавшись, що ми не червоні, радів нам не менше, ніж ми йому. Заморозивши бідного Гриця — розглядаючи при розщепнутому кожушку його ґудзик — направляєм свою нетактовність. Знайшлася в кобурах чарка міцного самогону — загрітися, знайшлося сало-хліб. Дріжачи від зворушення, Гриць заїдав чарку і голод, а ми стояли біля нього і кожний лякався в душі запитати його про те, що нас мучило. Нарешті Терещенко, що нервово куйовджив свою велику чорну бороду, відважився.
— Слухай но, козаче... Ти давно з війська?
— Як з Ланьцута втік — третій тиждень.
— Ну... і як там наше військо? Що поробляє? Серця у нас тьохнули, завмерли...
— Ну, та інтерноване... У таборах.
— Гмм... Інтерноване кажеш. Щож то за мудре слово таке?! Уміжнароднене тобто — чи що?
— Ну, в таборах. За дротами. Вроді, як би полонені, а тільки не полонені — а інтерновані.
Терещенко замотав пасмо бороди на палець.
— Т-ттак... Ну, а ґудзик отож у тебе — від урядової військової уніформи — ні?
— Та ґудзики носять. І відзнаки носять. Тільки зброю забрали.
Довкола зітхнули. Терещенко смикнув пасмо бороди, аж затріщало.
— Ну, а коні як?
— І коні забрали.
Партизани тривожно зашепотіли. Терещенко заламав бороду об груди.
— Ну, а як же, на весну готовиться щось — ні?
— Та... говорили старшини у таборі, що весною повстанці большевиків розіб'ють. Тоді й нас на Україну відпустять, віддадуть нашу зброю. Ну, а мені не хотілося дожидати. Дурійка за дротами чіпляється. Утік, щоб до повстанців приєднатися. У таборах — кожний про те тільки й мріє.
Стоїмо коло Гриця задумані, з спорожнілими серцями. Сумні новини передавали на шляху з уст до уст, із чоти в чоту...
Терещенко розпушив пальцями бороду.
— Панове старшини! Звести полк півкругом до могили!
Штаб виліз на верх до хреста. Як полк в густих лавах оточив півкругом Нечаєву могилу, Терещенко коротко з'ясував положення. Скінчивши, підніс руку.
— Хто за тим, щоб іти за Збруч, здати коней та зброю і відпочивати за дротами — руку з шаблею до гори!
Партизани понуро мовчали, схилившись у сідлах. Ласкаво потріпували по шиях чотириногих бойових товаришів.
— Хто за тим, щоб вертатися і — поки наша сила — бити ворога?!
Лави заворушилися. Блиснули на сонці клинки шабель. Всі до одного...
Терещенко обернувся до Хмари.