Старшина той розмовляв з червоноармійцями різних частин. Настрій в частинах пригнічений, подекуди просто панічний. Кружляють серед червоноармійців чутки, що на польський фронт прибула величезна французька армія з газами і «лучами смерти», з якою годі червоній армії боротися, що в Москві повстали проти большевиків робітники всіх заводів і фабрик, що в Одесі — англійський десант, по всій Україні повстання і т. д. Один із червоноармійців (наш розвідчик теж видавав себе за червоноармійця) по секрету шепнув йому «новинку», що Ленін і Троцький, захопивши досить золота, драпнули вже аеропляном за кордон.
В частинах шириться дезертирство, хоч виданий наказ розстрілювати пійманих дезертирів на місці.
Коли розвідчик скінчив свою доповідь, зібрання задоволене загуло, перекидаючись заввагами про положення.
В цей час піднявся Чорний Ворон і попросив слова. В постаті цього ватажка партизанів була цікава особливість. Меткий їздець і вояк, він був одночасно якийсь повільний нерухливий. Коли згинав руку, здавалося, що гне штабу заліза. Зате його рухи мали в собі щось... гіпнотизуючого. Нагадували «ліниві» рухи тигра в клітці. Але що Ворон мав дійсно особливе — це очі: темні, тверді, непорушні. Він зовсім не моргав повіками, а зміняючи напрямок погляду, повертав не очима, лише всією головою.
Промовець повільно оглянув зібраних отаманів.
— Ну щож, панове... Ворог сам підповідає нам, що маєм робити. Червоні бояться, щоб повстанці не захопили Києва. Забираєм Черкаси, підірвем мости на Дніпрі й, не гаючи часу, рушаєм на Київ. По дорозі-ж усюди повстанці... Поки дійдемо — зберемо армію. У червоних невдачі на фронті. Частини, які оперують проти нас — пригнічені й налякані. Куди не повернуться — мають в запіллі повстанців. Таке військо дороги нам не замкне і Києва не оборонить.
— Це неможливе! — Не вдасться! — Ми не регулярне військо, щоб наступати на Київ! — розляглися протестуючі голоси.
— А чи Петлюра позаторік регулярним військом Київ заняв? Звичайно невдасться, як наперед вірити у невдачу. Та колиб і невдалося заняти Київ — нічого не втратимо. Повертаєм «віштя» і йдем до фронту. Ще тих, що пристануть до нас, із собою потягнем. А ще й по дорозі не одну тисячу повстанців зустрінем.
— А як большевики із Москви свіже військо підвезуть і напруть на нас ззаду?
— Скорше до фронту дійдем та напремо на нього ззаду — тільки й страху.
— Поки ми такого «гака» аж попід Київ зробимо — нас оточать і розіб'ють.
Піднявся Чорнота:
— Боїтеся «гака» робити — йдем навпростець до фронту. Намісці крутитися — ще скоріш оточать. Зрештою, скажіть мені, панове, на милість Божу — по якого чорта нас отут тридцять тисяч зібралося!!! Черкаські бори і без нас стоятимуть... Сам Бог посилає нам годину, в яку можемо щось зробити для України. А ми її протупцюєм на місці та пробалакаєм. Ще раз повторюю — йдем до фронту! Не гаючи дорогого часу — рушаєм назустріч нашому урядові і військові. Розвернемо ворогові запілля. Поки дійдем — буде нас вдвоє, може й втроє більше.
Голос забрав командир 1-го полку Степової дивізії.
— Я, панове отамани і старшини, не проти того, щоби йти до свого війська. Але... наші херсонці і так вже нарікають, що далеко завели їх... На марш до фронту — навряд чи погодяться.
Серед Холодноярців теж було чимало таких, що не мали охоти відходити далеко від хат. Та я знав, що вразі рішення іти до фронту — ніхто із них не посмівби сказати, що він не хоче.
Дрібніші місцеві отамани з повагою на обличчях слухали і поглядали на Блакитного, Деркача, Голого... Чекали, що скажуть головні ватажки. Голий, порадившись із своїми сусідами, сказав, що він і підвладні його отамани цілком одобрюють плян іти на з'єднання з Українською Армією, щоби підсилити її, але... він переконаний, що його повстанці дальше Черкаського повіту не підуть.
Отаман-галичанин зірвався і, весь почервонівши, вдарив кулаком до стола.
— Як то не підуть?! Що то є — не підуть?! України хоче — а з повіту не піде? Прецінь то є військо! Як я кажу, щоби йшов — то мусить іти — бо шляг го трафить!
Більшість присутніх зареагувала на цей вибух «австрійця» посмішками і маханням рукою.
Та становище цього ватажка повстанців, відповідно уняте, не було таким смішним і абсурдним, як видавалося. Селянин брав рушницю, чи косу і йшов боротися. Він хотів бути... військом. І коли в нього впоювалося віру в справу, коли він вірив в «зорю» свого ватажка, коли ватажок не «мітінгував» і не питався його, чого він хоче, а чого не хоче — лише авторитетно і певно відрубував накази — повстанець йшов за ним всюди і був ідеальним вояком.
Сидячи на нараді, задумуюся над тим, що цими самими шляхами, з такимиж приблизно силами, розпочав свій тріюмфальний похід Хмельницький. Він напевно не питав своїх повстанців, чи вони хочуть іти на Захід, чи хочуть вертатися до своїх сіл...
Останній забрав голос отаман степовиків, що радився кілька хвилин з Деркачем.
— Панове старшини! Фронтові ми багато не допоможемо. Зрештою він і не потребує нашої допомоги. Большевицькі армії відступають і все промовляє за тим, що стримати наступу українського і польського війська на цей раз вже їм не вдасться. Я тримаюся думки, що ми зробим більше діло для України, як зачекаємо тут, в вигідній для оборони місцевости, поки фронт докотиться до Дніпра. В той час частині червоного фронту, яка буде відступати на переправи у Черкасах, відріжемо шляхи відступу. Коли приняти під увагу, що вода у Дніпрі стоїть досить високо, переправи у Крюкові-Кремінчуці теж можемо відрізати, а до переправ у Києві і Катеринославі далеко — цілий відтинок червоного фронту буде знищений. А поки що будем провадити тут операції і нищити ворожі частини, які ворог тримає в запіллі, і будем дожидати наближення фронту.
— А що, пане отамане, як гора не схоче прийти до Магомета? Як фронт не наблизиться, а віддалиться? — відізвався Чорнота. Блакитний розвів руками.
— Мій друже! Не треба дуже глибоко розумітися на військовій штуці, щоб бачити, що операції червоної армії на Україні програні безповоротно. У побідний наступ вона вже не перейде, хоч би тільки тому, що має опановане повстанцями запілля й знищений транспорт.