Піднявся Деркач.
— Панове старшини! Машеруючи на Київ чи до фронту, ми не будемо забезпечені, що нас не розіб'ють. Залишаючись коло Дніпра, у своїй місцевости — ми забезпечені, що збережемо до критичного моменту свої сили і зможемо відіграти значну ролю. Я поділяю погляди пана отамана Блакитного і одобрюю його плян.
Більшість присутніх теж підтримала і одобрила.
Нарада закінчилася.
Правду кажучи, по промові Блакитного, я сам в душі погодився з його пляном. Поспішити до фронту, стати скоріше під прапором рідного війська — це добре. Але стягнути до Дніпра повстанчі сили, замкнути розбиту червону армію на Правобережжі, забрати у неї для українського війська ту масу коней і зброї — це двічі добре. Хто ж міг передбачити, що поляки замиряться на половині дороги до цілковитого розбиття большевизму, що наша «гора» завдяки цьому — відкотиться від нас аж за Збруч...
Гості, дискутуючи ще, виходили із діяконівської світлиці. Чорний Ворон, що залишився ще з Блакитним у нашому штабі «на чайок», не уступав і боронив перед ним та Деркачем свій плян захоплення Києва. Блакитний настоював на недоцільности такої операції.
— Що вам так Київ у голову засів? — розводив він руками перед Вороном. — Київ поляки і без нас займуть. Наша армія на правому крилі фронту. В напрямку Києва піде хіба якась «репрезентативна» частина. А наше завдання — допомогти у першу чергу своєму війську.
Ворон «таємничо» посміхнувся.
— Кажете, пане отамане, поляки і без нас займуть... Маю велику охоту, щоб на цей раз вони вступили до Києва як гості, салютуючи вже вивішеним українським прапорам. І як би я мав не триста, а хоч би півтори тисячі на конях і тачанках, то хоч би тільки для цього захопив би Київ перед самим їх носом.
Чорнота, що прислухаючись до розмови, сидів зо мною на старенькій отомані, впав у «фільозофський настрій».
— Бачиш, це розмовляють між собою два коліри: чорний і блакитний. Хай мене чорт вхопить, як той ніжний колір у нашому прапорі принесе Україні щастя. А знаєш, думка у Ворона непогана. Захоплення столиці українськими повстанцями, раніше ніж дійде до неї фронт, булоб неабияким дарунком для українського уряду. Чорний Ворон, хоч і «степовий бандит» — на «міжнародних чемностях» розуміється... Я погоджуся, щоб не йти до фронту — лише не пускати «товаришів» утікати через Дніпро. Але у Києві... Хоч би тільки тому, що як наближення фронту відтягнеться ще на місяць ми, стоячи на місці, розтопимося... Черкасці розбредуться по хатах, як тільки тиждень не буде з ким битися... Степовики без діла-будуть згадувати свої хати... Половина їх — боса... Наближаються холоди, а взути можна, тільки захоплюючи міста.
Розмову перервала чорнява діяконівна, що просила до чаю.
Ранком ми стояли гуртом коло штабу бригади і розмовляли. Широка вулиця була заповнена повстанцями із рідних відділів, що знайомилися між собою, розмовляли, співали.
Наш отаман мав поганий настрій.
— Чого журишся, отамане? — запитав Чорнота, — може нездоров?
Деркач відповів невідразу. — Невиспався. Приснилася така дурниця, що потім не міг вже заснути. Тай правду сказавши, чогось... неначе якесь передчуття у мене недобре, неможу собі місця знайти. Щоб часом «товариші» несподівано не напали і не дали нам духу. Піду до Блакитного — запитаюся чи чого нового за ніч не підпливло.
— А що снилося?
— Кажу — дурниця, якої тверезий чоловік ніколи не видумав-би. Приснилося, що у нас в штабі сиділи чекісти і судили мене... Присудили до розстрілу... І так все по дивному: на мені зброя, через вікна бачу як ходите попід хату ви усі, козаки — а мене в'яжуть і ведуть на двір розстрілювати. Ведуть поміж холодноярцями, я кричу, щоб рятували мене, кличу по імени тебе, Юрка, Отаманенка, а ви — неначе нічого і не бачите. На цьому прокинувся і знову задрімав. Аж чую хтось лежить коло мене. І то так виразно чую дотик, обіймає мене, а мені сниться одночасно, що я не сплю і згадую той сон, що перед тим снився. І думаю над тим — хто це коло мене лежить... Свічу сірник і бачу що це покійний отаман — Василь Чучупака... Дивиться на мене, а очі повні сліз... Дружили ж ми з ним, а такий мене чогось страх напав, що вже прокинувся, а ще зубами дзеленчав... Воно, звичайно, дурниця, а все чомусь із голови не можу собі вигнати... Все чогось серце ниє.
Андрій уважно глянув в обличчя отамана.
— Щоб часом, Іване, не попереджував тебе покійний отаман. Як будемо мати сьогодні-завтра бій — мусиш стерегтися. Знаєш що... Будеш не там, де тобі буде «хотітися», а там де я тобі пораджу — добре? Часом і смерть можна обдурити...
Деркач засміявся і махнув рукою.
— Ми, здається, Андрію, оба старими бабами-ворожками стаєм. Піду до степовиків.
Заклавши руки на спину, пішов вздовж вулиці. Обговорюючи випадки снів і передчуть, поглядаєм його услід. Заледви отаман порівнявся із першою групою повстанців, що стояли розмовляючи — від неї відділився молодий хлопець і підійшов до нього, неначе хотів щось запитати. Нагло отаман подався крок назад і вхопився за кобур з револьвером. Бистрий мах руки хлопця — і коло ніг Деркача вибухнула сильна граната. Оба впали на землю. В групі розлігся крик когось, раненого відламком.
Підбігаєм до отамана. Лежав навзнак, зблідлий, із закровавленою на животі й ногах одіжжю.
Хлопець лежав непритомний із закровавленою на грудях вишиваною сорочкою. По хвилині розкрив очі й ослабленою рукою повільно потягнув із кишені револьвер. Вдаром чобота вибиваю йому з рук зброю.
— Ти хто такий?
— Я комсомолець-чекіст! Смерть петлюрівським бандитам! Хай живе третій Інтернаціонал!
— Ти знаєш, кого ти вбив?
Хлопець усміхнувся і глянув убік Деркача.
— А вбив?.. Правда вбив?.. Я — Деркача не знаю?! — Я всіх вас бандитів знаю! Я Чучупаку Петра сам у Черкасах «шльопнув» у підвалі...
— Таж це нашого медведівського Хаїма-різника син! — скрикнув піджилий медведівчанин, що, стоячи поблизу, приглядався до лежачого.
Хлопець з обличчя зовсім не був подібний до жида і говорив чисто по українськи. Коли підносив голос, із пробитих відламком легенів булькала кров з повітрям.
— Хто тебе послав?
— Мене послала Чека, щоб я сам згинув, але отамана Холодного Яру «шльопнув». Хай живе...