— Не можем Ворона забирати. Велику кривду і для козаків, і для нього зробимо. З товариством поліг — хай з товариством спочиває. Треба подбати, щоб якесь близьке село відібрало наших і поховало окремо. Їдьте, панове, до ліска — я вас дожену.
Коли від'їхали парусот кроків — оглядаюся. Мій побратим клячав коло Ворона, заглиблений в молитву. За кілька хвилин догнав нас і поїхав поруч, соромливо відвертаючи набік обличчя: понурий медвідь мав червоні від сліз очі.
В гайку ще більш понуро. Вирвані трьох і шестицалевими гранатами грабчаки й берізки лежали на розбитих кулеметних тачанках, прикривали розшарпаних партизанів і коней. Коло розбитої тачанки — трупи двох молоденьких дівчат, що їздили з загоном Ворона як розвідчиці. Одіж на них порозрізувана шаблями — «товариші» потішалися виглядом мертвого дівочого тіла. Старий тавричанин — батько одної з розвідниць, що веселив нас якось на одній із стоянок у Черкащині рибацькими байками — лежав по другий бік тачанки. Осторонь, знайоме обличчя начальника кулеметів загону з одірваною по коліно ногою. На виску рана від кулі, над нею чорні цятки пороху, що застрягли у скірі при пострілі зблизька. Цей — власною рукою і револьвером підписав останній рахунок.
Серед мертвої тиші пробиралися вже до другого краю ліска, як хтось за корчем застогнав. Всі здрігнулися:
— Ранений?!
— Кінь. — Буркнув Чорнота.
Об'їжджаю корчі. Біля партизана, якому бракувало пів голови, лежав доброї породи кінь з переломаною ногою і розірваним боком. Поклавши знесилено голову на землю, кінь зрідка стогнав і... плакав. Удруге в житті бачив я смертельно раненого коня, що плаче зовсім «по людськи», як плаче хвора дитина. Злажу з коня і, витягнувши «кольта», прикладаю коневі до чола. Не було сумніву, що шляхетна тварина розуміла мій замір. Очі коня дивилися на мене з глибоким сумом і ще глибшою покорою долі. Стиснувши серце, віддаю стріл і не оглядаючись повертаюся до свого «сірого», що нервово здрігнувся. Витерши рукавом дурні очі, що непрошено змокріли, вискакую в сідло.
З почуттям болю й гордости в душах, від'їжджаємо з побоєвища.
Хмара їде до близького села залагодити справу з погребленням вбитих та взяти поживи для коней і козаків. Ми їдемо просто до бригади.
Підкріпившись хлібом і салом та підгодувавши по повороті до лісу Хмари коней, вирушаєм лісовими дорогами до села, кілометрах у десяти звідтіль. На ночівлю стаєм у тому селі. Ранком прибув селянською підводою один із висланих Хмарою розвідчиків. Сільськими дорогами на Єлісаветград іде навантажений обоз однієї з будьоновських дивізій. Розрахувавши його рух, можна перехопити на хуторах кілометрах у дванадцяти від села, де ми перебували. Розвідчик зустрінув загін Кобчика, що з трьома десятками кінних партизанів, одягнених уже в будьоновську уніформу, крутився між переходячими червоними частинами і «ліквідував» малі групки ворога. Кобчик поїхав уже на ті хуторі, де слідкуючи за шляхом, дожидатиме нас. Сам обозові ради не дасть, бо на возах їде зо дві сотні озброєних червоноармійців, є кілька кулеметів.
Наша піхота виступила із села до ліса. Об'єднана кіннота й тачанки рушили риссю переймати обоз.
Кобчик дожидав на умовлених хуторах, заховавши загін поза будівлі. Обоз ще не переходив. Переїжджали шляхом окремі верхівці й підводи, та їх не займали, щоб не зрадити своєї присутности. Заскочив було на хутір якийсь калмик-будьоновець, молока напитися. Уже закопали в стайні, так що й господар не бачив.
Партизани Кобчика виглядали імпонуюче. На переході будьоновців загін добре «підлатався»: хлопці мали першорядні коні, сідла й зброю, усі були добре одягнені, у шинелях і рогатих шапках - будьоновках. Лише сам Кобчик був одягнений у скіряний комплект із скіряним летунським шоломом на голові.
Приглядаюся до голосного в степу ватажка партизанів, як він на височенному вороному огерові скакав через пліт, щоб задемонструвати нам «новокупленого» у будьоновців коня. Малого росту, з розставленими в їзді ліктями, з гострим носом і поглядом — Кобчик дійсно нагадував свойого одноіменника — малого степового хижака — пострах мирних пернатих мешканців степу.
Довелося досить довго ждати, поки роз'їзд Кобчикових «будьоновців» повідомив, що голова обозу вже видніється на шляху.
Приймаємо рішення:
Розбиваєм своїх триста верхівців на шість групок з таким розрахунком, щоб кожна занялася підчас нападу одним відтинком, бо-ж задні підводи могли завернути і втекти. Кінець взяв собі Кобчик, що обіцяв найскорше долетіти. Додали йому двацятку холодноярців. Тачанки з кулеметами мали окреме завдання: стежити за дорогою на випадок, як би з'явилася яка кінна частина.
Заатакували обоз, розвинувшись на його очах в бойовий лад по полю.
Пострілявши короткий час з рушниць та чотирьох кулеметів, червоноармійці сипнули вростіч на поля і тим «припечатали» свою долю. Від шабель утекло лише кілька верхівців, що зарання відділилися від обозу. Гнатися далеко за ними не було сенсу.
Наші втрати — декілька неважко ранених козаків та коней. Аж з кінця «фронту» наспіла додаткова сумна вістка: «Кобчик надівся на кулемет!» Наскочив з шаблею на підводу з кулеметом і в упор дістав низку куль в живіт, зарубавши таки з розгону кулеметчика. Ще живе, зібрав своїх хлопців, визначив нового отамана і дає останні накази. Висловив волю, щоб відвезти тіло до родинного села, до дружини, що недавно з нею одружився.
За кілька хвилин везли упоперек сідла вже мертвого Кобчика на тачанку.
Обоз складався із військових возів та селянських з власниками коней, що поховавшись під вози, перечекали бій. Було в обозі досить всякого добра, від мішків з каракулевими саками та шовковою білизною почавши і на гарматніх набоях скінчивши. Була походна станція радіотелеграфу, було два вози з підривним матеріялом, а до нього апарат для запалювання мін електричним током; був віз із медикаментами й перев'язочними матеріялами, що були потрібні нам, як і набої.
Нашвидко порядкуємо з обозом. Потрібне нам майно перекидаємо на тридесятка «казьонних» возів, скинувши з них непотрібне. Мішки з награбованим у Польщі добром, за винятком білизни та ще чого потрібного, поскидали на купи, і поливши бензиною від мотора радіотелеграфу, підпалили. Радіостанцію обложили стосами скринь з гарматніми набоями, під які заложили пачку піроксиліну з довгим кавалком запального шнура. Одне і друге було нам непотрібне. До станції не було фахівців, тай до кого телефонуватимеш — хіба до Бога, до стрілен не було гармат. А тягнути із собою все не було змоги. Кобчикові хлопці взяли собі лише три брички; на дві запасу набоїв, на третю мертвого отамана, і повезли Кобчика до дружини.