Різанина продовжувалася. Турки, які встигли прокинутися, намагалися зорганізуватись, але не могли. Козаки все далі заглиблювалися в обоз, залишаючи на своєму шляху вогонь, смерть та хаос. Страшний переполох вчинився навіть у конаку Османа II, до якого залишалося не менше милі. Захеканий нумеджи, капітан султанських охоронців, бігав довкола наметів падишаха, намагаючись заспокоїти переляканих охоронців. Страху додавало ще й те, що постріли лунали звідусіль: де не було козаків, стріляли напівсонні аскери, зав'язуючи перестрілку між собою. На артилерійські позиції вискочив чималий табун татарських бахматів. Коні без вершників трощили майно гармашів і калічилися самі у темряві та гуркоті нічного бою.
Микита приєднався до чималенької ватаги запорожців. Тепер у намети заходити було небезпечно, тож їх розстрілювали й закидали смолоскипами на відстані. Від пожеж на бойовищі стало світло, немов удень. Якоїсь миті Микита помітив Горбоноса. На того з криком летів закутий у лати чорний, як вугілля, нумедієць. Несамовито виблискували білки вирячених очей. У руці над головою блискучий меч-німша. Максим спокійно дістав лівою рукою пістоль і діловито збив нумедійця з ніг влучним пострілом. Той за інерцією пробіг ще кілька кроків і гепнувся Горбоносу під ноги, Максим навіть не поворухнувся. Неквапно оглянув пістоль, устромив його за пояс. Потім переступив через труп і побіг далі. Микита, не гаючись, кинувся за ним. Пам'ятав, що той ще не зовсім одужав після поранення. Але несподівано для себе виявив, що за тридцятирічним Горбоносом не так легко встигнути.
— Та ну тебе к бісу! — махнув рукою Микита і пристав до гурту переяславців, що оточили три десятки яничарів і поступово вирубували їх, звужуючи коло.
Увесь цей час Сагайдачний мчав верхи на чолі двох сотень турецьким табором. З наскоку розносив турецькі загони, які починали чинити організований опір. З'являвся то тут, то там, і вище здіймалися вогні пожеж, голосніше волали помираючі вороги. Звідусіль сипалися на турків кулі, стріли та невмолимі шабельні леза. Все ж через годину гетьман зрозумів, що далі зволікати стає небезпечно. Час відходити, турки опам'ятались і почали насідати звідусіль. Повернувся до сурмача, який весь час був поруч.
— Давай гасло! Пора відходити!
Сурмач високо підняв срібну сурму, й над палаючим безладдям задзвенів різкий голос бойової команди. Його миттєво підхопили у полках і понесли запорожцям наказ відступати. Бій поволі почав ущухати. Через чверть години повз гетьманську варту потяглися навантажені скарбом обозні. З гуркотом котилися гарби й вози, оглушливо мекали череди кіз та овець, яких гамселили щосили ногами, киями та батогами. Вже зараз було помітно, що напад досяг своєї мети. Залишалося лише відступити з якомога меншими втратами.
Поволі й козаки передового загону почали відходити з турецького табору, що тепер нагадував стривожений мурашник. Закінчивши бій «галасом», запорожці ставали батавами у три ряди і готували до бою мушкети. Почався відступ. Під командою старшин перший ряд ставав на коліно і робив два залпи «через одного». У цей час дві інших шеренги відходили на десяток кроків, і готувався до бою другий ряд. Оббігши їх, козаки першого ряду похапцем забивали заряд у розряджені мушкети. Таким чином пройшли кілька сотень кроків. Розлютовані турки подекуди проривалися через мушкетний вогонь і зав'язували у лавах криваві сутички, однак майже одразу такі хоробрі падали долілиць, обливаючись кров'ю…