— Не кажи так, — мовив Микита. — Ми друзі й допоможемо, коли що… А за бабу нема чого червоніти, не всім на Січі бражниками та гультіпаками бути. Он Андріїв батько трьох на Січ привів — як дуби! Сподобалася баба — бери. На то і паланки. Там теж козаки жиють. Тільки от віри вона собачої… Ну, та це вже сам голову маєш.
Нагорі рипнуло, і на голови козакам полетіли грудки землі. Ґрати відсунулися набік, і на тлі неба вималювалася голова в білому тюрбані.
— Вилазьте, свині, вас хоче бачити сам падишах! — прокаркала голова чистою українською мовою. У яму опустилася довга драбина.
Запорожці неквапно піднялися нагору, мружачись і розглядаючи все навкруги.
Довкола ями стояли десятеро яничарів із шаблями наголо. Бородаті обличчя виражали зневагу й лють. У таборі майже не було видно слідів нічного погрому: турки прибрали тіла вбитих і спалені шатра. Тільки подекуди лежали обгорілі лави, столики, битий посуд і порубані скрині. Над головою, крізь завісу високих хмар, просвічував диск сонця. Судячи з його розташування, уже було за південь.
Яничарський онбаша подивився на в'язнів і щось запитав у потурнака, який заглядав до ями.
— Ага питає, чому ви, брудні тварюки, розв'язані? — переклав потурнак.
— Переклади своєму азі, що ми не коні і путати нас не треба, не втечемо, — похмуро відповів Микита.
Онбаша щось наказав двом яничарам. Ті поховали шаблі у піхви і заходилися в'язати козаків мотузками з кінського волосу. Довелося скоритися. Пересвідчившись, що всі троє зв'язані, онбаша скомандував рухатися вперед. Узяті в кільце озброєними яничарами запорожці попрямували до похідного конаку, що виблискував у сонячних променях різнобарвними шовками дорогих наметів. Розташований на високому пагорбі конак було видно з будь-якої частини турецького табору. Коли проходили крізь ліс наметів, козаки раптом зупинились і здивовано розкрили роти: перед ними стояв небачений, велетенських розмірів звір. Помахуючи великими, з рядно, вухами, він сумно дивився навкруги. Ноги, що ними впирався в землю, виглядали, як стовпи, а довгий ніс дотягував аж до землі.
— Що то воно, братики? — запитав Андрій.
— Сльоня, — коротко відповів Микита.
— Тю! Такого чорта здалеку настрашишся!
Яничари заґелґотали і почали бити козаків руків'ями шабель поміж плечі. Рушили далі.
– І чого його боятись. Як кінь, тільки більший, — байдуже сказав Максим. — Нас от до справжнього чорта ведуть.
Пройшли з півмилі. Пагорб з яскравими шатрами залишився праворуч. Їх вели все далі й далі, а повертати до конаку ніхто не збирався. Очевидно, турки не мали на меті вести бранців до султана. Куди ж тоді?
Усе стало зрозумілим через чверть години. Козаків підвели до великого білого шатра, яке дещо вирізнялося від інших розміром і двома халавузами на варті. Їх поставили у рядок і завмерли, когось очікуючи. Шаблі яничари все ще тримали напоготові, незважаючи на те, що запорожці були зв'язані.
Незабаром із намету вийшов маленький худий турок зі злим поглядом оченят і довгою, із сивиною, бородою. Судячи з одягу, перед полоненими стояв не простий аскер. Потурнак, що весь час плівся позаду, запопадливо вибіг наперед і став біля маленького турка, зберігаючи на обличчі улесливий вираз. Здавалося, що він лише дивом втримується, щоби не впасти долілиць перед своїм паном.
Якийсь час турок походжав перед бранцями, зазираючи їм в очі повним зневаги поглядом. Потім про щось запитав потурнака, що, мов тінь, стояв за його спиною. Той відповів турецькою. Турок знову пройшовся перед козаками. Зупинився. Нарешті звернувся до них.
— Ви, гяури, заслуговуєте найлютійшої смерті! — переклав потурнак. — Вам знімуть шкіру, а потім посипатимуть сіллю, доки ви не сконаєте. І навіть це не було б достойною карою за ваші злочини, о нечестивці!
Турок продовжував щось говорити, а його слуга поспіхом перекладав:
— Ви мерзенні бранці його величності падишаха і слуги його Ділавер-паші. Як насмілилися ви, порушуючи всі правила ведення чесної війни, напасти вночі на сплячий табір? Так не воюють чоловіки, так воюють смердючі шакали!
— Передай паші, — озвався Микита, — що ми воюємо так, як вважаємо за потрібне. А вас, бусурманів, на свою землю не кликали.
Потурнак переклав. Ділавер-паша хмикнув.
— Якщо бути чесним, я хотів би, щоб усі мої аскери мали таку вдачу, як ви, кафери, — сказав він через перекладача. — І вас не турбує майбутнє? Мені це цікаво. Адже та страта, що її наготували вам, не має рівних у своєму роді. Я навіть думаю, що це вершина майстерності ката — залишати живим того, кого він катує, ще деякий час. Тіло без шкіри і сіль — це занадто для людини.